Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

— Я робив те, що вважав за потрібне, — пояснив Чендлер, відстоюючи свою позицію.

— Ви робитимете те, що я вважатиму за потрібне. Зрозуміло? І якщо це означає, що вам треба отримати мій дозвіл, щоб піти подзюрити, ви так і робитимете. Усе проходить через мене. Ти сам вирішив залишитися, Чендлере. Це був твій вибір. Не дозволяй заздрощам це рішення потьмарити.

— Ні, Мітче, тобі здається, наче я заздрю. Я вибрав сім’ю, а ти — кар’єру.

У відповідь його співрозмовник лише широко всміхнувся.

— А може, я маю і те, і те, — озвався Мітчелл.

— Ти про що?

Інспектор не відповів. Невже він натякав, що має сім’ю? Коли Чендлер востаннє бачив його кузенів, вони нічого не казали про шлюб чи родину. Обручки на пальці Ендрюса точно не було, але це, звичайно, нічого не доводить. Сержант замислився, чому його це займає. Мітч залишився — уже давно — за десять років і сотні кілометрів від його життя. Їм довелося знову зустрітися лише через низку невеселих подій.

— Повернімося до роботи, — наказав Мітч, театрально тицяючи пальцем у Чендлера, а потім на дерева. — Ідіть встановіть загорожу навколо…

Гучне хлоп увірвало їхню розмову, змусивши Мітча відсахнутися і схопитися за кобуру. Щось чорне злетіло в повітря і приземлилося позаду інспекторової команди, що ретельно протоколювала докази, які Чендлер знайшов на згарищі. Обвуглений предмет димів біля їхніх ніг — це вибухнув аерозольний балончик, якому пощастило опинитися за стінами хижі.

— Можливо, вам захочеться його допитати, — кинув Чендлер, рушаючи до дерев.

Він натягнув синьо-жовту стрічку навколо скупчення евкаліптових дерев, і дивився, як Мітчева команда вивуджує з шару попелу інші клаптики паперу; Луку вони гостинно прийняли до свого товариства. Поки посіпаки копирсалися в руїнах, їхній господар шастав узліссям, притискаючи до рота айфон, щоб зафіксувати свої думки та спостереження, а Ропер, кремезний хлопчина, в якого кутики рота вигиналися донизу, додаючи йому вічно насупленого вигляду, записував кожен рух на відеокамеру.

Після того як усі видимі докази були позначені сигнальними конусами чи ярликами, Мітч наказав своїй команді почати з одного боку і просіяти попіл, повільно, але ретельно розподіляючись територією. Вдалося знайти ще кілька клаптиків паперу, разом із фрагментом мапи без контурних ліній: це значило, що на ній найпевніше зображено рівнинну місцевість, а не пагорб, на якому вони були. Коли перший етап завершився, інспектор розширив коло пошуків від суто доказів до ознак того, як почалася пожежа: можливо, десь були ємності з горючими рідинами або незвично розташоване пальне на кшталт стосів газет чи зсунутих докупи меблів. Вони полювали на запалювальні інструменти, — окрім аерозольного балончика, — запальнички, сірники чи навіть якісь пристрої з таймером. Вивудили з попільної мульчі ще декілька шматків металу, серед них — залишки ланцюгів. Один був грубо обрізаний: судячи з більш-менш рівного краю, тут попрацювала сокира, а не жар.

Потім поліція взялася до роботи, яка змусила їх залишитися в лісі аж до глибокої ночі. Вони шукали сліди людей, що були всередині, добровільно чи ні: волосся, нитки, відбитки пальців, кров, біологічні рідини. Вогонь мав би знищити більшість цих доказів, але Чендлер знав, що Мітч так просто не здасться. Він наказав сержантові повернутися до машин і принести додаткові набори для збирання доказів. Це було лакейське завдання для когось нижчого за рангом, але Ендрюс докладав чимало зусиль, щоб виділити свого колишнього партнера.

Коли Чендлер рушив до автівок, Мітч взявся підганяти свою команду — спокійний, упевнений інспектор, що неквапом увійшов до Вілбрукського відділка, почав танути під тиском, волосся, розділене набік, прилипло до черепа; навіть у розпеченому повітрі він мав мокрий вигляд. Здавалося, наче піт сочиться у Мітча винятково з маківки — обличчя залишалося неприродно сухим, мовби пори забилися гіркотою.

22

2002

Мітч відкинув на місце своє гладеньке волосся, кожне пасмо — ніби матрос, який вчепився в палубу корабля, що йде на дно. «Ходімо! Ходімо! Немає часу на відпочинок, — оголосив він. — Ще кілометр, і на сьогодні закінчимо».

Добровольці скупчилися навколо велетенської брили піщанику, що здавалася недоречною між деревами, як маяк посеред пустелі; рослини скористалися рясним затінком й щедро буяли біля її підніжжя. Люди теж скористалися цим захистом від сонця, яке повзло небом, щомиті пришвидшуючись, наче його тягнуло до обрію.

— Ще п’ять хвилин, — благали вони.

— Ви зможете відпочивати увесь вечір, — нагадав Мітч. — А Мартін, можливо, досі тут.

Це був його запасний інструмент мотивації — використовувати Мартіна як принаду. Але Чендлер знав, що тепер його напарник хотів знайти хлопця з однієї-єдиної причини. Мітч зізнався у ній кілька днів тому, і вона докорінно змінила його поведінку: хлопець хотів прославитися як офіцер, що знайде підлітка — живим чи мертвим, — і потрапити до газет.

Із цього погляду конкурентів у нього було не надто багато. Власне, тільки Чендлер. Пошуки Марті згорнули, людські ресурси перекинули на розслідування моторошного вбивства водія вантажівки в Порт-Гедленді, що сталося кілька днів тому. Чендлерова та Мітчеллова ролі теж ледь помітно (і неофіційно) змінилися. Зважаючи на те, що шанси знайти Мартіна були крихітні, їхнім головним завданням було переконатися, що добровольці та родина не закінчать так само, як він.

Але цим наказом їх наділили владою. Можливість згорнути пошуки. Того ранку — загалом це був тринадцятий день операції і другий день цього етапу — Чендлер торкнувся цієї теми в розмові з Мітчем, і хлопець негайно оголосив, що вони мусять продовжувати.

Його показне завзяття дратувало. Мітч шукав слави у стражданні інших людей, і Чендлер сказав йому про це. Він сам вірив, що принаймні залишається чесним у своїй мотивації: що швидше вони знайдуть Мартіна (чи його тіло), то швидше він повернеться назад до Тері. Позавчора ввечері вони знову посварилися з його батьками, і це була чергова довга ніч її сліз та лайки через те, що Чендлерові доведеться на три дні повернутися до своїх клятих пошуків. Тері було шкода мертвого хлопця, але їй хотілося, щоб коханий був поруч із нею.

Щоб підбадьорити загони, Артур розпочав одну зі своїх благонамірених, але занадто емоційних молитов; чортик ще раз вискочив із табакерки, але його пружини вже зносилися. Чоловік умовляв добровольців продовжувати рухатися вперед, однак лише розлютив їх. Коли вони рушили далі, Чендлер відвів Артура вбік і нагадав йому, що вони з Мітчем професіонали.