Читати книгу - "Батько Вепр, Террі Пратчетт"

— Не пригадую... — задумався О Боже. — Так дивно. Я завжди страждав від головного болю... але не пригадую, щоб у мене була голова. Якось неправильно.

— То ти існував потенційно? — запитав Ридикуль.

— Як-як?

— А він таке міг? — здивувалася Сюзен.

Ридикуль замовк.

— Ой леле, — пробурмотів він. — Мабуть, у всьому винен я. Якось розмовляв із молодим Впертонзом про випивку, похмілля, і...

— І ви просто так створили його? — запитав Декан. — Не можу в це повірити, Маструме. Ха! З повітря? То що, ми всі на таке здатні? Ніхто не хоче придумати нового ельфа?

— Наприклад, Фейку Волоссявипадайку — сказав Викладач новітніх рун.

Решта чарівників засміялася.

— У мене не випадає волосся! — гаркнув Декан. — Воно просто дуже тонко розріджене.

— Ага, частина на голові, а частина на гребінці, — підтакнув Викладач новітніх рун.

— Не варто соромитися лисини, — спокійно сказав Ридикуль. — До речі, знаєте, що кажуть про лисих, Декане?

— Ага, вигукують: «Ви тільки погляньте, він ж лисий!» — скрикнув Викладач новітніх рун. Останнім часом Декан його нервував.

— Востаннє повторюю, — крикнув Декан, — я не...

І раптом замовк.

Звідкись залунало дзинь-дзилинь-дзень-дзелень.

— Цікаво, звідки цей звук? — поцікавився Ридикуль.

— Ем... — почав Декан. — У мене... щось на голові?

Інші чарівники придивилися.

Щось під його капелюхом рухалося.

Він дуже обережно простягнув руку й зняв капелюха.

У нього на голові сидів крихітний Гномик, стискаючи в кожній руці по жмутку волосся. Від яскравого світла він винувато моргав.

— Якісь проблеми? — поцікавився він.

— Зніміть його з мене! — скрикнув Декан.

Чарівники завагалися. Усі вони десь чули про теорію, що крихітні істоти могли переносити хвороби, і хоча цей ґном був більшим за подібних створінь, ніхто не хотів підчепити захворювання Розширення Скальпу.

Сюзен схопила його.

— Ти — Фейка Волоссявипадайка? — запитала вона.

— Очевидно, — промовила ґномка, звиваючись у її руці.

Декан із відчаєм провів руками по своєму волоссю.

— Що ти робила з моїм волоссям? — запитав він.

— Ну, певну частину, думаю, збиралася почепити на гребінець, — сказала ґномка, — а іноді я тчу з нього маленькі килимки й затикаю ними ванну.

— Що значить «думаю»? — перепитав Ридикуль.

— Хвилиночку, — сказала Сюзен. Вона повернулася до О Боже. — А де саме був ти, перш ніж я знайшла тебе в снігу?

— Ну... цей... я думаю, всюди, — сказав О Боже. — Будь-де, де перед тим вживали алкогольні напої у нелюдських кількостях.

— Ага! — зрадів Ридикуль. — То ти був типу іманентною життєвою силою?

— Напевно, таке можливо, — погодився О Боже.

— А коли ми жартували про Фейку-Волоссявипадайку, то зосередилися на голові Декана, — сказав Ридикуль. — Ми помічали результат її діяльності вже кілька місяців, хоча, звичайно, були занадто ввічливі, щоб це прокоментувати.

— Ви вдихаєте у речі життя! — скрикнула Сюзен.

— І навіть таким як Ґоблін-Дай-Декану-Величезний-Мішок-Грошей? — запитав Декан, що з часом міркував навдивовижу швидко. Він із надією обернувся. — Ніхто не чує дзвіночків феї?

— Тобі часто дають величезні мішки грошей? — запитала Сюзен.

— Ну, не щодня, ні, — відповів Декан. — Але якщо...

— Тоді, мабуть, не існує окультної кімнати для Ґоблінів-Що-Дають-Величезні-Мішки-Грошей, — зауважила Сюзен.

— Я ж завжди дивувався, куди зникають мої шкарпетки? — весело сказав Скарбій. — Чому зникає лише одна? Коли я був хлопчиком, то завжди думав, що щось їх ховає...

Чарівники на певний час задумалися. А тоді всі почули його — тихенький дзвін творення чарів.

Архіректор драматично тицьнув угору.

— Бігом у пральню! — сказав він.

— Вона внизу, Ридикулю, — зауважив Декан.

— Бігом донизу, у пральню!

— І ви знаєте, що пані Герпесюк не подобається, якщо ми туди заходимо, — сказав Завкаф неточних наук.

— Хто тут Архіректор? — запитав Ридикуль. — Пані Герпесюк? Я так не думаю! А, може, я? Неймовірне відкриття!

— Так, але ж ви знаєте, яка вона буває, — сказав Завкаф.

— Ну та, згоден... — почав Ридикуль.

— Вона нібито поїхала до своєї сестри на свята, — сказав Скарбій.

— І ми в будь-якому разі не повинні слухатися наказів якоїсь там економки! — сказав Архіректор. — Бігом у пральню!

Чарівники збуджено покинули приміщення, залишивши Сюзен, О Боже, Ґнома Бородавку та Фейку Волоссявипадайку.

— Нагадай, хто всі ці люди, — попросив О Боже.

— Кілька найрозумніших людей на цілому Диску, — сказала Сюзен.

— І я точно тверезий?

— Розум не завжди дорівнює мудрості, — сказала Сюзен, — до того ж кажуть, що перша сходинка на шляху до мудрості — стати як немовля.

— Як думаєш, їм відомо, що існує і друга сходинка?

— Напевно, ні, — зітхнула Сюзен, — але іноді вони спотикаються об неї, коли бігають і кричать.

— Ясно, — О Боже озирнувся навколо. — Як думаєш, тут знайдеться щось безалкогольне? — сказав він.

Насправді ж шлях до мудрості починається з простісінького кроку.

Втім, люди помиляються, ігноруючи тисячі подальших кроків.

Вони роблять єдиний крок на шляху єдності з Всесвітом, та чомусь забувають зробити наступний логічний крок і прожити сімдесят років на горі, щоденно харчуючись лише рисом і тибетським чаєм. Доведено, що добрими намірами вимощена дорога в пекло, але, найімовірніше, лише перші її сходинки.

У таких ситуаціях Декан завжди відривався на повну. Він гнав між величезними стародавніми мідними баками, тицяючи своїм костуром по темних кутах і бурмочучи: «Хуть! Хуть!» собі під ніс.

— Чому він має з’явитися саме тут? — прошепотів Викладач новітніх рун.

— Це точка, в якій реальність особливо нестабільна, — сказав Ридикуль, піднімаючись навшпиньки, щоб зазирнути в бак для відбілювання білизни. — Уся чортівня опиняється тут. Ти б мусив це знати.

— Але чому саме зараз? — запитав Завкаф неточних наук.

— Мовчати! — прошипів Декан і стрибнув у наступний прохід, оборонно тримаючи костур поперед себе. — Ага! — скрикнув він, але одразу ж набув розчарованого вигляду.

— А наскільки великою має бути та істота, що цупить шкарпетки? — запитав Верховний верховик.

— Без поняття, — відказав Ридикуль. Він визирнув з-за купи дощок для прання. — Але якщо задуматися, за все життя я загубив тонну шкарпеток.

— І я,