Читати книгу - "Батько Вепр, Террі Пратчетт"

— То нам шукати в дуже маленьких місцях чи в дуже великих? — продовжив Верховний верховик голосом людини, чий мисленнєвий поїзд щойно заїхав у довгий темний тунель.

— Слушне питання, — погодився Ридикуль. — До речі, Декане, чому ви постійно згадуєте якісь хатки?

— Це «хуть», Маструме, — відказав Декан. — Це слово означає... це означає...

— Невеликий дерев’яний будиночок?— запропонував Ридикуль.

— Ну, в певних ситуаціях так, але іноді... треба просто повторювати «хуть».

— А те створіння... воно просто краде їх, чи поїдає? — запитав Верховний верховик.

— Друже, маєте рацію, — похвалив Ридикуль, відвернувшись від Декана. — Так, передайте всім: у жодному разі не бути схожими на шкарпетки, ясно?

— Але як це взагалі... — почав Декан і замовк.

Усі без винятку почули:

— ...грнф, грнф, грнф...

Це був доволі неприємний звук, що наводив на думки про невтамовний апетит.

— Пожирач шкарпеток, — простогнав Верховний верховик, заплющивши очі.

— Як думаєте, скільки в нього щупалець? — запитав Викладач новітніх рун. — Ну хоч приблизно?

— Звук такий, чималенький, — зауважив Скарбій.

— Можна заокруглити до найближчого десятка, — продовжував Викладач новітніх рун, поволі задкуючи.

— ...грнф, грнф, грнф...

— Воно, мабуть, зірве з нас шкарпетки, щойно побачить, — заголосив Верховний верховик.

— Ну принаймні п’ять чи шість щупалець, як ви гадаєте? — запитав Викладач новітніх рун.

— Мені здається, що звук лунає з однієї із пральних машин, — втрутився Декан.

Кожна із них була заввишки у два поверхи й зазвичай використовувалася лише тоді, коли населення Академії стрімко зростало під час навчального семестру. Величезний тупчак[17] приєднувався до пари великих вибілених дерев’яних весел у кожному котлі, які підігрівалися розташованими знизу пічками. При повному завантаженні пральних двигунів було потрібно принаймні пів дюжини людей, щоб завантажувати нову білизну, підтримувати вогонь і змащувати олією шарніри.

Якось Ридикуль бачив їх у роботі — це нагадало йому вкрай чисте гігієнічне пекло, місце, куди мило потрапляє після смерті.

Декан зупинився біля дверей котельні.

— Тут щось є, — прошепотів він. — Прислухайтеся!

— ...грнф...

— Воно замовкло! Воно знає, що ми тут! — прошипів він. — Усе ясно? Готові? Хуть!

— Ні! — скрикнув Викладач новітніх рун.

— Я зараз відчиню двері, а ви готуйтеся хапати його! Раз... два... три! Ого...

Сани летіли у сніжному небі.

— ПРАВДА Ж, ЗАГАЛОМ УСЕ ВІДБУЛОСЯ НЕ ТАК УЖЕ Й ПОГАНО?

— Так, пане, — відповів Альберт.

— ХОЧА ТОЙ ХЛОПЧИНА В КОЛЬЧУЗІ МЕНЕ ТРОХИ ЗБЕНТЕЖИВ.

— Я думаю, це був вартовий, пане.

— ДІЙСНО? НУ, ВІН ПІШОВ ЗАДОВОЛЕНИМ, І ЦЕ НАЙГОЛОВНІШЕ.

— Так, пане, — підтвердив Альберт, але з певним занепокоєнням.

Через свій осмотичний характер Смерть занадто швидко підхоплював нові ідеї. Звичайно, Альберт розумів, навіщо вони за все це взялися, але пан... дуже часто пану бракувало розумового обладнання, щоб розібрати, що істинне, а що ні...

— ЗДАЄТЬСЯ, І СМІХ ВДАЄТЬСЯ ВСЕ КРАЩЕ Й КРАЩЕ. ХО. ХО. ХО.

— Так, пане, дуже весело, — сказав Альберт. Він подивився на список. — Ну що, працюємо далі? Наступна адреса дуже близько, пане, тож, на вашому місці, я б не злітав дуже високо.

— ЧУДОВО. ХО. ХО. ХО.

— Тут написано: «Сара, маленька продавчиня сірників, двері біля тютюнового магазину „Наперсток“, провулок Обдирайлівка».

— І ЩО ВОНА ХОЧЕ ОТРИМАТИ НА ВЕПРОНІЧ? ХО. ХО. ХО.

— Не знаю. Ніколи не шле листи. До речі, пане, ось вам порада: не варто постійно повторювати «Хо-хо-хо». Подивимося... Тут написано... — читаючи, Альберт ворушив губами.

— ДУМАЮ, ЛЯЛЬКА ЗАВЖДИ ДОРЕЧНА. АБО ЯКАСЬ М’ЯКА ІГРАШКА. МІШОК КРАЩЕ ЗНАЄ. АЛЬБЕРТЕ, ЩО ТАМ У НАС?

Щось маленьке впало в його руку.

— Ось це, — сказав Альберт.

— О.

Якусь мить панувала жахлива тиша, поки обидва втупилися в часомір.

— Ви на все життя, а не тільки на Вепроніч, — зрештою вичавив Альберт. — Життя триває, пане. Образно кажучи.

— АЛЕ Ж ЦЕ ВЕПРОНІЧ.

— Знаєте, це дуже традиційний час для таких речей, — зауважив Альберт.

— Я ДУМАВ, ЦЕ ЧАС, КОЛИ ВСІ ПОВИННІ РАДІТИ.

— Ну, так, знаєте, одна з речей, від яких народ стає ще веселішим, — усвідомлення того, що комусь уже невесело, — сказав Альберт нейтральним тоном. — Таке життя, пане. Пане?

— НІ, — Смерть устав. — ТАК НЕ ПОВИННО БУТИ.

Велику залу Невидної академії як слід підготували до Вепронічного Бенкету. Столи вже гнулися під вагою столового приладдя — а на них іще ж не встигли покласти головні страви. Важко було уявити, куди їх впихнуть, поміж декорованими вазами для фруктів і лісами винних келихів.

О Боже взяв меню і розгорнув четверту сторінку.

— «Четверта зміна: молюски та ракоподібні. Кулінарне попурі з омарів, крабів, королівських крабів, креветок, устриць, молюсків, гігантських мідій, зеленогубих мідій, тонкогубих мідій та войовничих тигрових молюсків. З трав’яним та масляним соусом. Вино: шардоне „Три чарівники“, рік Балакучої Жаби. Пиво: „Старомолюскове особливе“, — тоді відклав меню набік. — І це все одна зміна? — здивувався він.

— На їжі вони знаються, — сказала Сюзен.

Він перегорнув меню. На обкладинці був герб Академії, а над ним старовинним шрифтом написані три великі літери:

— Це якесь закляття?

— Ні, — Сюзен зітхнула. — Таке пишеться на всіх меню. Можеш вважати це неофіційним девізом Академії.

— І що це означає?

— Ета, бета, пі.

— Ну і? — Сушняк поглянув на неї в очікуванні.

— Ну... наприклад, „Ель, борщ пиріг“, — сказала Сюзен.

— О так, як я зразу не здогадався, — сказав О Боже.

— Ну, розумієш, ці літери ефебійського алфавіту повинні надавати фразі більшої ефектності.

— Ага, — О Боже з розумінням кивнув. — І викликати сум’яття.

Сюзен відчула певну безпорадність, поглянувши на його збентежене обличчя.

— Ні, — сказала вона, — насправді вони повинні викликати трохи сум’яття, а потім веселий сміх. Це гра слів. Ета, бета, пі. А тепер усміхайся, — сказала вона й обережно подивилася на нього. — Губами. Хоча насправді усміхатися не слід, бо над такими речами не сміються.

— Як думаєш, я б зміг тут розшукати склянку молока? — безпомічно пробурмотів О Боже, вдивляючись у безкінечні ряди глечиків і пляшок. Він явно покинув усі намагання зрозуміти суть почуття гумору.

— Сумніваюся,