Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"

«Ніколи не забувайте про свій фірмовий стиль!» — видав він своїм фірмовим гарчанням. Він далеко не був таким собі розбещеним Тобі Белчем72, а виявляв своєрідну, але потужну особисту дисципліну. Робив фізичні вправи з гантелями. А у справах був феноменально працьовитим, значно більше, аніж будь-хто вам відомий. Усе це знов-таки наводить на думку, що, мабуть, найяскравіші прояви його особистості містили елементи прорахованого перебільшення, а іноді чогось запозиченого — як його знак «V», знак перемоги, який він позичив в окупованій Європі, де його вишкрябували на стінах будинків антифашисти, й означав він vrijheid, тобто «свобода».

Чи був Черчилль позером? Ні, хоча всі певною мірою діють в образі, який самі призначили для себе. Дивовижне те, що публічна персона Черчилля — його образ — переважно гармоніювала з реальністю.

Хай навіть він поцупив знак «V» на континенті, проте так по-черчиллівськи пустотливо його розвертав, часто бувало, що він читався не лише як «перемога», а й як «пішов ти». І так, його пиття було епічним. Він щодня випивав десь із пінту шампанського «Pol Roger», біле вино на ланч, червоне на вечерю і портвейн чи бренді опісля. У 1936 році він справді на рік покинув спиртні напої, коли побився об заклад, — але тільки нерозбавлені. Проте це не перешкоджало йому споживати інші види алкогольних напоїв у пропорціях, що, за словами його особистого секретаря, вивели б з ладу будь-яку слабшу людину.

І сигарами він не махав просто так, як показним фройдівським атрибутом чоловічої сили. За словами секретаря, він викурював вісім-десять великих кубинських сигар на день. Навіть якщо кілька дюймів і лишалося (зазвичай їх збирав чартвеллівський садівник, щоб набити люльку), це все одно багато. За підрахунками, приблизно три тисячі сигар на рік, або 250 тисяч за все життя.

Попри все це йому вдалося дожити до 80 років з кров’яним тиском 140/80. Так, ніби самé його тіло було фізичним символом здатності нації, як губка, вбирати все, що на неї виливають. А щодо фальстафівської поведінки: існує захопливий опис того, як один чоловік завітав до Чартвеллу, аби взяти в Черчилля інтерв’ю, і став свідком того, як він споживав їжу. Йому подавали все й одразу, без якогось визначеного порядку. Він міг закинути в рот шмат стейка та пирога з нирками, далі пи´хнути сигарою, швидко ковтнути шматок шоколаду, запити бренді, а затим іще шмат м’яса — і при цьому ні на мить не замовкав.

Щодо його почуття гумору та дотепності, дивуєшся з того, скільки оповідок про нього виявляються цілковитою правдою. Ось чому так багато апокрифічних історій приписують саме йому: та вся перлиста оздоба сформована на піщинці правди, ба більше — нa каменюці.

Існує стільки правдивих історій про поведінку Черчилля, що вигадані, користуючись можливістю, додали вмілі підроблювачі, знаючи, як важко іноді буде відрізнити одну від одної. Його діалог із Бессі Бреддок 1946 року — дійсно правда, тоді Черчилль був трохи, як то кажуть, «виснажений та емоційний». Бессі Бреддок, непроникна парламентарка від лейбористів, широких пропорцій (котра колись сказала, мовляв, не завадило б деяких радників торі розстріляти), наїжачилась:

— Вінстоне, ви п’яний.

— Мадам, — відповів він, — уже завтра вранці я буду тверезий, а ви так і залишитесь потворною.

На наш погляд це може здатися непристойно брутальною реплікою, проте їй по заслузі за таку ремарку. Та й не був він тоді аж такий сп’янілий, повідомляв охоронець Рон Ґолдінг, який теж підтвердив цей інцидент, — а був лише трохи «хитким». Усе ж його стан посприяв формулюванню миттєвої репліки.

Ф. Е. Сміт колись сказав: «Черчилль витратив добру частину життя на готування своїх імпровізацій». І саме ця, як я бачу, вилетіла вчасно, чим у дослідженні «Дейлі Експрес» заслужила перше місце у списку найгостріших образ в історії.

На цей титул цілком міг заслужити і його славнозвісний дотеп у ситуації з Лордом-Хранителем Малої Печатки, який завітав, коли Черчилль сидів у туалеті. Він прогорланив: «Скажіть Лорду-Хранителю Малої Печатки, що я зайнятий, бо саме збираюся захоронити свою малу печатку, а нараз я можу впоратись тільки з одним лайном». Навіть якщо він не казав усю цю фразу повністю, суть жарту передано точно.

Особливо він любив хіазми, переставляючи слова в неочікуваний спосіб: згаданий приклад із «початок кінця / кінець початку», або «Я готовий зустрітися зі своїм Творцем, але ще питання, чи мій Творець готовий до тяжкого випробування зустріччю зі мною», або «Ми творимо форму нашим домівкам, а згодом наші домівки творять форму нам», або «Я взяв від алкоголю більше, ніж алкоголь взяв від мене»; і ще багато інших.

Бувало, я схилявся відкинути ту чи іншу історію як напевне невірогідну, та врешті-решт вона виявлялася правдивою. Він дійсно таке казав?! Візьміть за приклад історію про той період, коли він читав лекції в Америці й підійшов якось до шведського столу, де подавали холодну смажену курятину.

— Чи можна мені грудинки? — запитав він у розпорядниці.

— Пане Черчилль, — відповіла вона, — у цій країні ми говоримо: білого або темного м’яса.

Наступного дня пані отримала від почесного гостя розкішну орхідею. А супровідна картка містила таке: «Буду дуже радий, якщо пришпилите її до свого білого м’яса».

Цей дотеп перебуває в списку моїх улюблених, а його автентичність іще й засвідчила онука Черчилля Селія Сандіс.

— Звідки ви про це дізналися? — запитав я.

— З надійного джерела, — відповіла вона.

Не посперечаєшся.

Гумор Черчилля є одночасно і концептуальним, і буквальним. Він не тільки використовував увесь свій колосальний словниковий запас англійської, а й є автором найвидатніших «франглізмів» усіх часів. Йому приписують і першокласну погрозу де Ґоллю: «Запам’ятаремé слова, мон амі: якщо ву мене перехитрé — я ву ліквідерé» («Et marquez mes mots, mon ami, si vous me double-crosserez, je vous liquiderai»).

Навіть якщо він не промовив повністю цю фразу, він точно казав «я ву ліквідере».

Усі ці дотепи об’єднує не лише те, що вони смішні, а й те, що вони грубі. Лідер лейбористів Рамсей Макдональд, наприклад, був не тільки «вівцею в овечій шкурі». Одного дня Черчилль пішов далі й видав нападку, яка заслужила своє місце у великій традиції парламентських інвектив і якою його батько Рендольф пишався б.

Пам’ятаю,