Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

Затинаючись і хапаючись за одвірки, Жинь пройшла крізь ворота до саду. Світ навколо йшов обертом. Усе здавалося червоним: дерева, каміння, а Дзян найбільше. Він майорів перед нею, наче смолоскип.

Коли вона ввалилася до саду, Дзян розплющив очі, відреагувавши на шум.

— Жинь?

Вона розучилася розмовляти. Полум’я всередині неї рвалося до Дзяна, тягнулося до нього, як вогонь тягнеться до палива, жадаючи поглинути його.

Жинь упевнилася, що якщо не вб’є його, то вибухне.

Вона ворухнулася, щоб напасти на Дзяна. Той скочив на ноги, вивернувся з-під простягнутих рук, а потім збив її з ніг одним точним ударом. Жинь упала горілиць. Дзян притиснув її до землі руками.

— Ти вся гориш, — вражено промовив він.

— Допоможіть мені, — важко відповіла вона. — Допоможіть.

Він нахилився вперед і обхопив її голову руками.

— Подивися на мене.

З великими труднощами вона підкорилася. Його обличчя перед нею розпливалося.

— Велика Черепахо, — пробурмотів він і відпустив її.

Дзянові очі закотилися під лоба, і він почав промовляти нерозбірливі звуки, склади, не схожі на жодну відому їй мову.

Він розплющив очі й притиснув долоню до її чола.

Рука на дотик була крижаною. Шалений холод перетікав від його долоні до її чола й усього тіла, заповнюючи ті ж струмочки, якими текло полум’я всередині неї, та застигаючи у венах. Жинь почувалася так, немовби її занурили в крижану ванну.

Вона корчилася на підлозі, уривчасто дихаючи та тремтячи, доки полум’я виходило з її крові.

А потім усе заспокоїлося.

Отямившись, вона побачила обличчя Дзяна. Одяг на ньому пом’явся. Під очима залягли темні кола, ніби він не спав багато днів. Скільки вона спала? Він пробув тут увесь цей час?

Жинь підняла голову. Вона лежала на ліжку в лікарні, але, судячи з відчуттів, травмована не була.

— Як почуваєшся? — стиха запитав Дзян.

— Побитою, але нормально. — Вона повільно сіла й здригнулася. Рот немовби був забитий ватою. Вона закашлялася й, спохмурнівши, потерла горло.

— Що трапилося?

Дзян подав їй чашку води, що стояла біля ліжка. Жинь вдячно взяла її. Вода ковзнула горлом, даруючи найдивовижніше відчуття.

— Вітаю, — сказав Дзян. — Ти цьогорічна чемпіонка.

Але в його голосі не чулося вітання.

Проте й Жинь не відчувала піднесення, яке мала б відчути. Вона навіть не могла порадіти перемозі над Неджею. Не могла відчувати бодай гордості, лише страх і збентеження.

— Що я зробила? — прошепотіла вона.

— Ти зіткнулася з тим, до чого була ще не готова, — відповів Дзян. У голосі чулася тривога. — Мені взагалі не варто було вчити тебе «П’яти витівок». Віднині й надалі ти нестимеш загрозу собі та всім навколо.

— Не буду, якщо ви мені допоможете, — сказала вона. — Не буду, якщо навчите мене іншого.

— Я думав, ти просто хотіла стати гарним солдатом.

— Так.

Але понад усе вона хотіла мати силу.

Вона й гадки не мала, що трапилося на арені, і була б дурепою, якби її це не лякало, але вона ще ніколи не відчувала такої сили. Тієї миті їй здавалося, що вона здатна здолати будь-кого. Убити будь-що.

Жинь хотіла знову здобути цю силу. Хотіла того, чого Дзян міг її навчити.

— Того дня в саду я повелася невдячно, — сказала вона, ретельно добираючи слова. Якби вона заговорила занадто одержимо, то могла б відлякати Дзяна. Але якби не вибачилася, то Дзян міг би подумати, що від часу їхньої останньої розмови вона так нічого й не навчилася. — Я не подумала. Вибачте.

Жинь сторожко вдивлялася йому в очі, чекаючи побачити той промовистий віддалений вираз, який указав би, що вона назавжди його втратила.

Риси Дзяна не пом’якшали, однак він і не підвівся, щоб піти.

— Ні. Це моя провина. Я не усвідомлював, як сильно ти схожа на Алтаня.

Від згадки про Алтаня Жинь різко смикнула головою вгору.

— Ти знаєш, що свого року він переміг, — рішуче промовив Дзян. — У фіналі він бився з Тобі. То був жорстокий двобій. Такий же, як і твій з Неджею. Алтань ненавидів Тобі. У перший тиждень навчання Тобі декілька разів дуже нехороше озвався про Спір, і Алтань так цього й не пробачив. Але він був не схожий на тебе, він не чубився з Тобі протягом року, немов задерикуватий півень. Алтань проковтнув свій гнів і приховав його під маскою байдужості, аж доки останньої миті перед глядачами, серед яких були шестеро Воєначальників і сама Імператриця, не вивільнив таку потужну силу, що вгамувати його спромоглися лише ми втрьох із Дзюнем і Сонненем. Коли дим розвіявся, Тобі отримав такі важкі поранення, що Еньжо не спала цілих п’ять днів, доглядаючи його.

— Я не така, — сказала Жинь. Вона не билася з Неджею так жорстко. Чи билася? Через ту пелену гніву згадати було важко. — Я не… Я не така, як Алтань.

— Точнісінько така сама, — похитав головою Дзян. — Ти надто безрозсудна. Тримаєш зло, плекаєш гнів і дозволяєш йому розбух­нути в тобі, а ще ти легковажно поводишся з тим, чого я тебе навчив. Займатися з тобою було помилкою.

Жинь похололо в грудях. Їй раптом стало страшно, що вона збожеволіє. Їй дали скуштувати дражливого смаку неймовірної сили. І на цьому все й скінчиться?

— То це тому ви відкликали свою заявку на Алтаня? — запитала вона. — Тому відмовилися його вчити?

Дзян був спантеличений.

— Я не відкликав заявки, — сказав він. — Я наполягав, щоб його віддали під мій нагляд. Алтань — спірлієць, а тому вже має схильність до люті й руйнувань. Я єдиний міг йому допомогти.

— Але учні говорять…

— Нічого ті учні не знають, — випалив Дзян. — Я просив Дзіму дозволити тренувати Алтаня. Але втрутилась Імператриця. Вона знала про військову цінність воїна-спірлійця, тож була в такому захваті… І національні інтереси переважили здорову психіку одного хлопця. Його віддали під наставництво Ірдзяха й заточували його лють, як зброю, замість того щоб навчити контролювати її. Ти бачила його на арені. І знаєш, яким він буває.

Дзян нахилився вперед.

— Але ти… Про тебе Імператриця не знає, — він бурмотів радше собі, аніж їй. — Поки ти ще не в безпеці, але все буде добре… Вони не втрутяться цього разу.

Жинь вдивлялася в обличчя Дзяна, не сміючи й сподіватися.

— То це означає…

Він підвівся.

— Я візьму тебе ученицею. Сподіваюся, що не пожалкую про це.

Він простягнув їй руку. Вона потягнулася й схопилася за неї.

З п’ятдесяти студентів, яких зарахували до Академії на початку семестру, заявки на учнівство отримали тридцять п’ять. Майстри надіслали свої сувої до кабінету у великій залі, щоб там їх розібрали студенти.

Тих, хто сувою не отримав, просили здати форми й домовитися про негайне відбуття з Академії.

Більшість студентів отримали лише один сувій. Нян, на її захват, приєдналася до двох інших студентів на шляху медицини. Неджа та Венка обрали бойові мистецтва.

Кітай, переконаний, що втратив свою ставку тієї миті, коли здався Неджі, так шалено смикав себе за волосся на всьому шляху до головної зали, що Жинь уже почала була непокоїтися,