Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

— Я тебе не боюся, — сказав Чаґхань.

У фізичному світі він був схожим на живий скелет, такий крихкий, що радше скидався лише на тінь людини. Але тут він випромінював чисту силу. У голосі чулася владність, твердість, які тягли до нього й Жинь. Тієї миті Чаґхань міг дістатися осередку її розуму й витягти всі її думки буденно, немов гортаючи книгу, і вона йому дозволила б.

— Ти підеш, Нюйво, — Чаґхань підвищив голос. — Повертайся в темряву. Цей світ уже тобі не належить.

Темрява засичала у відповідь. Жинь приготувалася до неминучого нападу. Але Чаґхань пробурмотів незрозуміле їй замовляння, яке витіснило Нюйву так далеко, що Жинь заледве могла розгледіти обриси змії.

Яскраве світло стало їй перед очима. Перенісшись із виміру неземного, Жинь похитнулася від своєї цільності, від фізичності матеріального світу.

Чаґхань стояв поруч, зігнувшись і відсапуючись.

На іншому кінці двору Дадзі витерла рукавом кутик рота. Вона всміхнулася. На зубах виднілася кров.

— Ти просто диво, — сказала вона. — А я вже була подумала, що кетреїди лишилися тільки цікавим спогадом.

— Стань позаду мене, — пробурмотів Чаґхань Жинь.

— Що ти…

— Біжи, коли скажу.

Чаґхань кинув на землю темну круглу грудку. Вона перекотилася на декілька кроків і зупинилася біля ніг Імператриці. Жинь почула тихе сичання, а потім до неї долинув огидний, кислотний і страшенно знайомий запах.

Спантеличена Дадзі опустила очі.

— Гайда, — сказав Чаґхань.

І вони втекли за мить до того, як фірмова лайняна бомба Жамси здетонувала всередині Осіннього палацу.

Коли вони бігли, позаду чулася низка вибухів, безперервні удари, які навряд чи можна було запустити однією бомбою. Будівлі навколо падали одна за одною, перетворюючись на стіну вогню й уламків. Звідти вже ніхто не міг урятуватися.

— Жамса, — пояснив Чаґхань. — Малий не шукає легких шляхів.

Він потягнув Жинь за низьку стіну. Вони припали до землі, затуливши долонями вуха, коли остання будівля злетіла в повітря за лічені метри від них.

Жинь витерла порох з очей.

— Дадзі загинула?

— Таких, як вона, вбити нелегко. — Чаґхань закашлявся й постукав себе кулаком по грудях. — Скоро вона прийде по нас. Треба йти. Трохи далі є криниця, Аратша знає, що ми йдемо.

— А як же Вейсжа?

Не припиняючи кашляти, Чаґхань похитнувся.

— Ти збожеволіла?

— Він досі там!

— І цілком імовірно, вже мертвий. Охоронці Дадзі дісталися нарадчої кімнати.

— Ми цього не знаємо.

— То що, підеш перевірити? — Чаґхань схопив її за плечі і припечатав до стіни. — Послухай мене. Усе скінчилося. Твоєму перевороту кінець. Дадзі прийде у провінцію Дракона. І коли це станеться, ми програємо. Вейсжа тебе не захистить. Треба втікати.

— І куди? — запитала вона. — Щоб робити що?

«Що тобі пообіцяв Вейсжа? Ти мала б знати, що тебе використовують».

Жинь знала. Завжди це знала. Але, можливо, потребувала того, щоб її використовували. Можливо, вона потребувала того, хто скаже їй, коли і з ким воювати. Вона потребувала того, хто віддаватиме їй накази й дасть мету.

Вейсжа був першим за дуже довгий час, хто змусив її почуватися достатньо стабільно й бачити сенс у тому, щоб жити далі. А якщо він помре тут, це буде її провина.

— Ти з глузду з’їхала? — крикнув Чаґхань. — Ти хочеш жити? Сховайся!

— Сам ховайся. Я битимусь!

Жинь вирвалася з рук Чаґханя й відштовхнула його. Вона зробила це сильніше, ніж хотіла, забувши, що він такий худорлявий. Він позадкував, спіткнувся об камінь і впав навзнак на землю.

— Ти ненормальна, — сказав він.

— Ми всі ненормальні, — пробурмотіла вона, перестрибуючи через його витягнуте тіло, і побігла до нарадчої кімнати.

Імперські охоронці ввірвалися до нарадчої зали і тепер виступали проти війська з двох осіб: Суні й Бадзі. Воєначальники попадали зі своїх місць. Воєначальник Зайця притиснувся до стіни, Воєначальник Півня заліз під стіл і тремтів, юний Воєначальник Тигра скрутився в кутку, затиснувши голову між колінами, а в сантиметрах над його головою брязкали леза.

Жинь нерішуче завмерла на порозі. Вона не могла прикликати полум’я зараз. Не мала достатнього контролю, щоб націлювати його. Якщо вона спалахне тут, то вб’є всіх у кімнаті.

— Тримай! — Бадзі кинув їй меч.

Вона підібрала його й кинулася в бій.

Вейсжа не загинув. Він бився в центрі кімнати, відбиваючись водночас від Дзюня і генерала Вовче М’ясо. На якусь мить здалося, що він може їх здолати. Вейсжа розмахував мечем із шаленою силою й точністю — від цього видовища перехоплювало подих.

Але він був один.

— Стережися! — крикнула Жинь.

Генерал Вовче М’ясо спробував заскочити Вейсжу зненацька. Вейсжа обернувся та обеззброїв його лютим ударом у коліно. Чан Ень упав на землю зі стогоном. Вейсжа знову став на ноги після удару, намагаючись відновити рівновагу, і Дзюнь скористався нагодою, щоб простромити клинком його плече.

Бадзі врізався у Дзюня й повалив його на землю. Жинь кинулася вперед і спіймала Вейсжу за мить до того, як той упав на підлогу. Її руки залила кров, гаряча, волога і слизька. Жинь приголомшило те, як багато її всюди.

— Ви… Будь ласка, ви…

Вона нестямно обмацувала його груди, намагаючись зупинити кров, затиснути рану долонею. Вона заледве бачила саму рану, його тулуб був такий слизький від крові, але нарешті пальці затисли отвір у правому плечі. Не життєво небезпечна точка.

Вона насмілилася сподіватися. Якщо вони діятимуть швидко, то він може вижити. Але спочатку треба вибратися.

— Суні! — закричала вона.

Він миттю з’явився поруч. Вона штовхнула Вейсжу йому в руки.

— Візьми його!

Суні перекинув Вейсжу через плечі так, як носять телят, і почав проштовхуватися до виходу. Бадзі йшов одразу за ними, охороняючи тил.

Жинь пройшла повз обм’яклого Дзюня. Вона не знала, чи живий він, і зараз це не мало значення. Вона пірнула під рукою охоронця й пішла за своїми людьми, через поріг, а далі — до найближчої криниці.

Жинь перехилилася через край і вигукнула ім’я Аратші в темну поверхню.

Нічого. Вони не мали часу чекати відповіді Аратші. Був він там чи ні, а охоронці Дадзі вже наступали на п’яти. Їй лишалося тільки пірнути у воду, затримати дихання й молитися.

Аратша відповів.

Жинь боролася з бажанням молотити руками всередині зрошувальних каналів, оповитих темрявою, бо це лише ускладнило б Аратші роботу, коли він тягнув її по воді. Замість того Жинь зосередилася на глибоких і ретельно виміряних подихах у бульбашці навколо голови. Але все одно не могла придушити важкого страху, що повітря скінчиться. Вона вже відчувала тепло від власного несвіжого подиху.

Жинь вирвалася на поверхню. Вона повзла вгору на берег. Упала. Груди важко здіймалися, коли вона вдихала свіже повітря. Через кілька секунд із води виринув Суні, поклавши на узбережжя Вейсжу, а вже потім виліз сам.

— Що сталося? — до них підбіг Неджа, а за ним і Ежидень з охоронцями.

Погляд Неджі впав на батька.

— Він…

— Виживе, — сказала Жинь. — Якщо ми діятимемо швидко.

Неджа повернувся до двох солдатів, які стояли найближче:

— Віднесіть мого батька на корабель.

Вони взяли Вейсжу й кинулися