Читати книгу - "Безтурботний, Ю. Несбе"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Харрі…
— Заходьте! — всміхнулася вона злегка підфарбованими великими блакитними очима з ледве помітними промінчиками зморщок.
Харрі ступив до просторого передпокою, де ледве не наткнувся на високого — чи не по пояс йому, — вирізаного з масиву дерева товстого й потворного троля.
— Я саме вирішила трохи зайнятися господарством, — знову сліпуче всміхнулася Вігдіс Албу, акуратно, щоб не порушити макіяж, змахуючи пальцем крапельку поту.
— Тоді я зніму черевики, — сказав Харрі й негайно ж пригадав про дірку на правій шкарпетці.
— Ні-ні, я зовсім не про прибирання — слава богу, для цього існує прислуга, — розсміялася господиня будинку. — А ось білизну я люблю прати сама. Адже мають існувати якісь межі, за які стороннім вхід заборонений, ви так не вважаєте?
— Мабуть, ви маєте рацію, —- пробурмотів Харрі, ледве встигаючи за нею вгору по сходах. Минувши колосальних розмірів кухню, вони вступили у вітальню, звідки через скляні розсувні двері можна було потрапити на відкриту веранду. Всю стіну напроти веранди займала гігантських розмірів цегляна споруда — щось середнє між будівлею міської ратуші Осло і могильною плитою.
— За кресленнями Пера Хуммеля до сорокалітнього ювілею Арне, — сказала Вігдіс. — Пер — наш друг.
— Авжеж, видно, Пер розстарався… такий камінище!
— Ви ж знаєте Пера Хуммеля, ну, того самого, архітектора? Він іще побудував нову каплицю в Холменколлені?
— На жаль, ні, — зізнався Харрі й простягнув їй фотографію. — Я б хотів, щоб ви поглянули ось на це.
У міру того як Вігдіс вивчала фото, на обличчі її проступав подив.
— Та це ж Арне знімав нас позаминулого року в Ларколлені. Звідки у вас цей знімок?
Харрі трохи зачекав із відповіддю, бажаючи визначити за виразом її обличчя, чи справді вона хоче це знати. Начебто здивування було цілком щирим.
— Ми виявили цей знімок у туфлі якоїсь Анни Бетсен, — сказав він зрештою.
Харрі бачив, як на обличчі Вігдіс Албу зі швидкістю ланцюгової реакції вслід за думками, здогадками та припущеннями промайнула вся гамма відчуттів, характерна для мильних опер. Спершу подив, потім замішання і, врешті, розгубленість. Потім одна з ідей, спочатку з легкістю знехтувана як неправдоподібна, знову повернулась і поступово почала перетворюватися на жахливу здогадку. Врешті-решт обличчя жінки набрало непроникного виразу; єдине, що на нім можна було прочитати, — «вам не здається, що мусять існувати якісь межі, за які стороннім вхід заборонений?».
Харрі дістав пачку сигарет і тепер нерішуче крутив її в руках, поглядаючи скоса на величезну, схожу на кришталевий трон попільничку, що височіла в центрі журнального столика.
— Фру Албу, вам знайома Анна Бетсен?
— Ні. А що, має бути знайома?
— Не знаю, — чесно признався Харрі. — Вона мертва. Просто я ніяк не зрозумію, звідки така особиста фотографія опинилася біля неї в туфлі. У вас самих є які-небудь припущення з цього приводу?
Вігдіс Албу спробувала зобразити на обличчі зарозумілу аосмішку, проте губи явно відмовлялися їй підкорятися. Вона обмежилася тим, що енергійно похитала головою.
Харрі витримав паузу, протягом якої він, не ворухнувшись, сидів на білій софі. Тіло його розслаблено занурювалося все глибше й глибше у м’які подушки, подібно до того, як дещо раніше туфлі загрузали в дрібному гравії доріжки. Особистий досвід підказував Харрі, що зі всіх способів змусити людину розговоритися мовчання — найбільш ефективний. Коли двоє незнайомих людей сидять, як зараз, одне проти одного, мовчання, подібно до вакууму, здатне витягати слова. Минуло десять нескінченних секунд, і Вігдіс Албу не витримала:
— Може, хатня робітниця знайшла її десь у будинку й випадково прихопила з собою. А потім віддала цій… ви кажете, її звали Анною?
— Гм. Ви не проти, фру Албу, якщо я закурю?
— Взагалі-то, ні я, ні мій чоловік тут не’ палимо. — Вона швидким рухом поправила стягнуте гумкою волосся. — У нашого меншенького, Олександра, астма.
— Співчуваю. А ваш чоловік?
Вона, не розуміючи, поглянула на нього; при цьому її і без того величезні блакитні очі стали ще більшими.
— Я мав на увазі, де він працює. — Харрі прибрав сигарети у внутрішню кишеню.
— Тепер він фахівець із інвестицій. Власну фірму продав три роки тому.
— Що за фірма?
— «АТ Албу». Імпортні рушники та душові килимки для готелів і великих приватних будинків.
— Схоже, рушників було немало. Та і килимків для душу теж.
— У нас були представництва в усіх країнах Скандинавії.
— Вітаю. Той прапор над гаражем — це що, консульський?
Нарешті Вігдіс Албу вдалося опам’ятатися. Вона зняла резинку і розпустила волосся. У той же момент Харрі подумав, що вона, видно, щось зробила з обличчям. Деякі його параметри насторожували. Якщо бути точніше, її обличчя було аж надто правильним, якимсь штучно симетричним.
— Чоловік був консулом Сент-Люсії в Норвегії упродовж одинадцяти років. Там є завод із виробництва килимків для душу. У нас там теж невеликий будиночок. Вам доводилося?..
-Ні.
— Прекрасний острів, фантастично красивий. Ці аборигени такі милі. Ви не повірите, але частина людей похилого віку говорить по-французьки — навіть важко собі уявити.
— Креольська французька.
-Що?
— Та так, щось доводилося читати. Як ви гадаєте, може, ваш чоловік знає, яким чином ця фотографія потрапила до покійної?
— Навряд. Звідки?
— Ну-у… — Харрі посміхнувся. — Мабуть, на це питання відповісти так само складно, як пояснити, звідки у взутті людини з’являється фотографія абсолютно незнайомих їй людей. — Він підвівся. — Де я можу його знайти, фру Албу?
Коли Харрі записав номер телефону й адресу офісу Арне Албу, він випадково подивився на те місце, де щойно сидів.
— Я, е-е-е… — зніяковіло почав він, бачачи, що Вігдіс Албу простежила за його поглядом. — Бачите, я тут посковзнувся і впав у сміттєвий контейнер, так що мені, звичайно, слід було…
— Нічого страшного, — перебила вона. — Однаково наступного тижня я збиралася віддавати чохли в чистку.
Проводячи Харрі до самого ґанку, вона запитала, не міг би він зачекати із дзвінком чоловікові до п’ятої.
— У цей час зазвичай він уже звільняється та приходить додому.
Харрі промовчав. В очікуванні його відповіді куточки губ Вігдіс нервово здригалися, то піднімаючись, то знову опускаючись.
— Тоді він і я… загалом, ми разом змогли 6 подумати, чим вам допомогти.
— Вельми люб’язно з вашого
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Безтурботний, Ю. Несбе», після закриття браузера.