Читати книгу - "Сфера"

— Ой, серденько, — сказала лікарка й оповила Мей рукою за плечі, притулила до себе. Вона пахла квітами. — Ну, годі тобі, годі, — і Мей почала плакати, її плечі здригалися, очі і ніс заливали сльози. Розуміла, що мочить білий халат Віллалобос, але їй раптом стало спокійніше, немовби зійшло прощення, і Мей заходилася розповідати лікарці про татові симптоми, його втому, про випадок на вихідних.

— Ох, Мей, — мовила лікарка, гладячи її по волоссі. — Мей. Мей.

Але Мей не могла вгамуватися. Розповіла Віллалобос про татове ходіння по муках зі страховкою, як мама збирається провести решту життя, піклуючись про тата, щораз із боєм домагаючись лікування, щодня по кілька годин сидячи на телефоні…

— Мей, — нарешті озвалася лікарка, — а ти не питала у відділі кадрів про можливість додати батьків до твого медичного страхування?

Мей подивилася на неї:

— Що?

— Декілька сфероїдів домоглися включити членів сім’ї у своє медичне страхування. В принципі, для тебе це теж можливо.

Мей про таке не чула.

— Запитай у відділі кадрів, — порадила лікарка. — Або ще краще — в Енні.

— Чому ти раніше не сказала? — запитала Енні того вечора. Вони сиділи в її офісі — великому білому кабінеті з вік-нами від підлоги до стелі і двома низькими диванами. — Не знала, що в твоїх батьків такий жах зі страхуванням.

Мей дивилася на обрамлені світлини на стіні, на кожній з яких — дерево чи кущ, що мали порнографічні обриси.

— Коли я була тут минулого разу, ти мала їх тільки шість чи сім, так?

— Атож. Пішла чутка, що я надзвичайно захоплююся колекціонуванням, тому тепер щодня несуть якийсь знімок. І що далі, то відвертіші. Поглянь на той горішній, — Енні показала знімок велетенського фалічного кактуса.

Тим часом у дверях виникло мідне обличчя, тіло ховалося за одвірком:

— Я тобі потрібна?

— Аякже, Вікі, ти мені потрібна, — підтвердила Енні. — Зажди поки що.

— Хотіла встигнути на початок Сахари.

— Вікі, нікуди не йди, — незворушно сказала Енні. — Я тебе люблю і не перенесу розлуки.

Вікі всміхнулася, але, здається, чекала, коли ж це Енні облишить жарти і таки дозволить піти.

— Добре, — здалась Енні. — Мені теж туди треба. Але не можу. Йди вже.

Обличчя Вікі зникло.

— Я її знаю? — запитала Мей.

— Вона у моїй команді, — сказала Енні. — Тепер нас десятеро, а Вікі — мій експерт. А ти чула про оту Сахару?

— Здається. — Мей читала в «БіоСфері» оголошення — задумали підрахувати піщинки у Сахарі.

— Вибач, ми говорили про твого тата, — схаменулася Енні. — Ніяк не збагну, чому ти мені раніше не сказала.

І Мей виклала правду: вона не бачила жодного сценарію, де б татове здоров’я перетиналося зі «Сферою». Жодна компанія країни не поширює страхування на батьків, братів чи сестер співробітників.

— Авжеж, але ж ти знаєш, як ми тут кажемо, — пояснювала Енні. — Все, що покращує життя сфероїда… — вона ніби чекала, щоб Мей закінчила речення. Одначе Мей не знала закінчення. — … вмить стає можливим. Ти мусиш це знати!

— Вибач.

— Тобі ж про це розповідали, коли ти сюди прийшла. Мей! Гаразд, беру це на себе. — Енні набирала у телефоні якесь повідомлення. — Може, сьогодні під вечір. Усе, біжу на збори.

— Шоста година. — Мей поглянула на зап’ястя. — Ні. Пів на сьому.

— Це ще зовсім рано! Я тут буду до дванадцятої. Або й усю ніч. Веселі часи настали. — Її обличчя аж засяяло в очікуванні. — Маємо справу з брутальними російськими податками. Хлоп’ята таблом не торгують.

— Спиш у гуртожитку?

— Нє. Зсуну ці два дивани. Бля. Все, побігла. Цьом-цьом.

Енні стиснула Мей в обіймах і вийшла з кабінету.

Ошелешена Мей залишалася сама в її кабінеті. Невже це справді можливо? Невже її тато невдовзі матиме повне страхування? Невже цьому жорстокому парадоксу в житті її батьків — отій нескінченній війні зі страховими компаніями, що по суті ще більше підірвала татове здоров’я, не дала мамі працювати й обмежила її спроможність заробляти гроші, щоб оплачувати догляд за татом, — нарешті буде покладено край?

У Мей задзижчав телефон. Це була Енні.

— Не парся. Ти знаєш, я ніндзя в таких справах. Усе буде зроблено. — І від’єдналася.

Мей поглянула з вікна Енні на Сан-Вінченцо, майже весь побудований або відреставрований за останні кілька років — ресторани, щоб сфероїди мали де харчуватися, готелі, щоб гості «Сфери» мали де зупинитися, крамниці, щоб спокушати самих сфероїдів та їхніх гостей, школи, щоб діти «Сфери» мали де вчитися. «Сфері» належало близько п’ятдесяти найближчих будівель, переобладнаних із занепалих складів на спортзали, школи, інформаційні центри, на кожній будівлі — відбиток сміливого, безпрецедентного рішення, далеко за межами дифракції повільних електронів.

У Мей знову задеренчав телефон, і знову це була Енні.

— Що ж, хороші новини навіть раніше, ніж очікували. Я перевірила, з’ясувалося, це не така вже й проблема. У нас близько десятка батьків отримують повне страхування, навіть кілька братів і сестер. Я декому викрутила руки, і вони сказали, що візьмуть твого тата.

Мей глянула на телефон. Лишень чотири хвилини тому вона вперше сказала про все це Енні.

— Нічого собі… Ти серйозно?

— Ти хочеш те саме і для мами? Хочеш. Вона здоровіша, і з нею буде легше. Обоє матимуть страхове забезпечення.

— Коли?

— Думаю, вже зараз.

— Не вірю.

— Та повір уже, — сказала задихана Енні. Йшла кудись досить таки жваво. — Нітрохи нескладно.

— Батькам маю сказати я?

— А ти хочеш, щоб я їм сказала?

— Ні. Просто хочу знати, чи це точно.

— Точно. Справді, це не таке вже й бозна-що. Ми маємо одинадцять тисяч людей на повному страхуванні. Тож можемо самі диктувати умови, хіба ні?

— Енні, дякую.

— Завтра тобі зателефонують із відділу кадрів. Обговорите подробиці. Знову біжу. Тепер уже справді запізнюся.

І вона знову роз’єдналася.

Мей зателефонувала батькам, спочатку розповіла новину мамі, а потім татові; залунали радісні вигуки, схлипування, похвали на адресу Енні, рятівниці сім’ї, а далі — досить незручна розмова про те, як Мей подорослішала, як її батькам соромно і ніяково отримувати від неї підтримку, таку величезну підтримку від своєї зовсім юної доньки, і все через оцю недолугу систему, що вони в ній застрягли. Але дуже дякуємо тобі, казали вони, дуже тобою пишаємося. А мама сказала:

— Ти врятувала не лише татове життя, але й моє, люба моя Мейбелін.

О сьомій вечора Мей відчула, що не витримує. Не може вона сидьма отак сидіти. Мусить хоч якось відсвяткувати. Подивилася, що сьогодні діється у кампусі. Пропустила початок Сахари і пошкодувала. Відбувався поетичний конкурс, костюмований, вона його навіть першим відзначила і навіть відповіла на запрошення.