Читати книгу - "Варта!Варта!, Террі Пратчетт"

Оце так день! Оце так битва! Акробатичні трюки, ухиляння, крики з натовпу. І цей хлопець стояв там, крихітний і беззахисний, поки дракон набирав повітря в груди — Ваймз уже добре знав це глибоке дихання… 

Але полум’я не було. Ваймза це здивувало. І натовп. І самого дракона явно теж. Він спробував, скосивши очі, поглянути на власний ніс, а тоді почав відчайдушно шкрябати кігтями вогневивідні шляхи. Він так і не отямився, аж поки хлопець, прошмигнувши в нього під кігтем, вдарив мечем. 

І розкотився удар грому. Взагалі-то насправді мали б лишитися якісь рештки дракона. 

Ваймз розправив пожмаканий папірець і прочитав свої вчорашні нотатки: 

поперше: важкий Дракон, але всеодно літає нормально; 

подруге: полумья гаряче, але всеодно жива істота його видихає; 

потретє: болотяні дракончики звісно жальо-гідні і не щасні, але ця страшна форма життя дуже могутня; 

почетверте: звідки він зьявляв ся, ніхто не знає, і куди зникав, теж ніхто не знає, і де він бував по-між тим; 

поп’яте: чому він так згорів, що не має решти? 

Ваймз присунув до себе чорнильницю, взяв перо і вивів округлими літерами: 

пошосте: чи можна так знищити Дракона, що б геть ні чого не лишило ся? 

Трохи подумавши, він додав: 

посьоме: чому так що коли він вибухнув, ні-хто не міг його потім знайти, хоча дуже шукали? 

Оце справді змушувало задуматися. Леді Ремкін казала, що коли вибухає болотяний дракон, потім геть усе в драконі. А в цьому разі вибухнула збіса велика істота. Звісно, всередині в нього мало вирувати алхімічне пекло, і анк-морпоркці ще й досі лопатами відчищали б вулиці від дракона. Але здавалося, ні-хто не помічає невідповідності. Натомість пурпуровий дим справив величезне враження. 

Доївши вугілля, Еррол взявся за кочергу. За цей вечір він з’їв три каменюки з бруківки, ручку дверей, якусь непідвладну визначенню знахідку з канави і, на превеликий подив усіх, три ковбаски Нудля Від-Душі-Відриваю, зроблені зі «справжніх свинючих органів». Хрускіт від поглинання кочерги змішувався зі стукотом дощу по шибках. 

Знову втупившись у папірець, Ваймз дописав: 

повосьме: якце Королі могли зьявити ся ні звідки? 

Йому навіть не вдалося розгледіти того хлопця як слід. Доволі презентабельний. Навряд чи великий мислитель, але профіль із таких, які не соромно карбувати на дрібних монетках. Крім того, якщо вже він убив дракона, то міг дозволити собі виявитися навіть зизуватим ґобліном. Юрба з тріумфом принесла його на руках у палац Патриція. 

Лорда Ветінарі замкнули в одному з його ж підземель. Схоже, він не дуже чинив опір — лише всміхнувся усім і спокійно пішов туди. 

Дуже вдалий збіг обставин для міста: саме коли знадобився герой, щоб убити дракона, прийшов король. 

Ваймз трохи це обмізкував. 

Розкрутив цю думку з усіх боків, а тоді взяв перо і написав: 

подевьяте: який счастливий ви-падок для хлопця, який стане Королем: нагодив ся Дракон щоб його прирізати і довести свою спро мож ність. 

Це спрацювало набагато краще, ніж родимі плями і мечі — нема що й казати. 

Покрутивши перо у пальцях, Ваймз нашкрябав: 

подесяте: Дракон не був Механічним Пристрієм, але ясно що жодний чаклун не може створити звірину такої величності. Величі. Величезності. Таких розмірів. 

поодиннадцете: чому коли його приперло, він не зміг дихнути Полум’ям? 

подванадцете: звідки він взяв ся? 

потринадцете: куди він подів ся? 

Дощ гучніше забарабанив по шибці, розбавляючи святковий гомін, який незабаром зовсім розчинився. Загуркотів грім. 

Ваймз декілька разів підкреслив слово «подів ся». Після нових розмислів додав ще два знаки питання: «??». 

Він якийсь час дивився, що це йому дало, а потім скрутив папірець у кульку, яку жбурнув у камін, де її піймав і проковтнув Еррол. 

Трапився злочин. Піднялися інстинкти, про які Ваймз навіть не підозрював — древні детективні інстинкти, і від цього настовбурчилося волосся на потилиці. Інстинкти підказували, що трапився злочин. Можливо, такий незвичний, що його не згадали ніде у тій книжці Моркви, але цілком реальний. І купка підсмажених за високої температури убивць стала лише початком. Він розвідає, що й до чого, і дасть визначення. 

Капітан піднявся, зняв із гачка біля дверей шкіряний плащ і вийшов у беззахисне місто. 

Там лежать дракони. 

Лежать вони собі… А як саме лежать? 

Вони не поздихали. І не дрімають. І не вичікують — адже чекання передбачає мету. То яке ж слово нам потрібне?.. 

Може, лють? 

Він пам’ятав, як його крила розсікали справжнє повітря. Як він насолоджувався полум’ям. Високе небо вгорі, а внизу — цікавий світ, повний дивних істот, які несамовито бігали. Існування там мало іншу текстуру. Кращу. 

І саме коли він почав отримувати задоволення, його паралізували, відібрали полум’я і штовхнули назад, наче якогось волохатого собакоподібного ссавця. 

У нього відібрали світ. 

У рептилячих нервових зв’язках дракона почала жевріти думка про те, що цей світ можна повернути — чи бодай спробувати. Його викликали, а потім запхали назад. Але чи не лишилося сліду, запаху, ниточки, що вели у небо?.. 

Може, вистачило б навіть спогаду… 

Він пригадав ту свідомість. Невдоволений голос, сповнений власної мініатюрної пихи. А свідомість — майже як у дракона, але у малесенькому, крихітному масштабі. 

«Ось воно». 

Дракон розправив крила. 

Леді Ремкін зробила собі какао і сіла слухати, як у трубах надворі булькоче дощ. 

Вона скинула ненависні бальні туфлі, які — навіть сама вона визнала б — схожі були на два рожеві човни. Але становище зав’язує, як сказав би кумедний сержантик, і вона, остання представниця однієї з найдревніших анк-морпоркських династій, мала піти на святковий бал, щоб засвідчити свою добру волю. 

Лорд Ветінарі був не тієї статі, щоб розгулятися. Про це навіть склали популярну пісеньку. Але зараз усе мало поринути в гульки. 

Леді Ремкін терпіти не могла балів. Вони навіть близько не приносили їй такого задоволення, як чищення драконячих стаєнь. 

Коли йшлося про чищення драконячих стаєнь, завжди було зрозуміло, що до чого. Не доводилося стояти з розпашілим обличчям і їсти казна-що, настромлене на палички, а ще вдягати сукню, в якій скидаєшся на хмару, густо населену херувимами. Якщо ти тримала в руках миску з їжею, дракончикам було абсолютно все одно, яка ти з вигляду. 

Хто б міг подумати… Їй завжди здавалося, що потрібні тижні, ба навіть місяці, щоб організувати бал. Запрошення, оздоблення, нанизані на тростинки ковбаски, моторошна віддалено схожа на куряче м’ясо суміш, якою мали нафарширувати формочки. Однак усе це зробили за якихось декілька годин, немовби хтось усе планував заздалегідь. 

Очевидно, сфера обслуговування творить дива. Вона навіть танцювала з цим — як би його краще назвати? — новим королем. І він говорив їй якісь люб’язності, хоча слова звучали доволі придушено. 

А завтра коронація. Здавалося б, потрібно багато місяців, щоб усе організувати… 

Вона продовжувала думати про це, змішуючи вечерю драконам: мінеральна олія, торф, а зверху цяточки сірчаних квітів. Перевдягатися вона не стала — просто накинула поверх бальної сукні грубий фартух, тицьнула руки в рукавиці, опустила захисну маску на обличчя і, під зливою, побігла до драконів. 

Щойно прочинивши двері, вона помітила: щось не так. Зазвичай дракончики вітали появу їжі: свистіли, шипіли і випускали