Читати книгу - "Полювання на чорного дика"

— Бо з Марго, — відповіла Елізабет, — я пливла за течією, я не знала, що таке вагітність, усе було вперше… А тепер…

— І тепер нічого не змінилося! — усміхнувся Марко. — Усе буде добре. Усе буде чудово! Ти народиш, дасть Бог, нам чудове маля, залишишся стрункою і вродливою, як і була. Але на солодке так не налягай, Лізонько, щоб тобі не зашкодило. Гаразд? — примирливо запитав він.

Ліза, розчулена його словами, піднесла серветку до очей.

— О-о-ох-хх… Тепер я ще й плаксою стала! — зітхнула тихо. — Не налягай… добре тобі сказати… Тепер мені не можна налягати ні на печеню, ні на ковбаски, ні на гірчицю, ні на оті верткі баварські брецелі… І штрудель… Я його так і не скуштувала…

— Ну, ну… Навіщо ж так суворо! — розсміявся Марко. — Звісно, від пива доведеться відмовитись, але решту ти усе можеш куштувати! Лізонько, це ж не хвороба, дяка Богу, але не налягай, щоб не зашкодило ні тобі, ні малюкові…

Його погляд на мить застиг вище Лізиного плеча. Лише на мить, але цього було достатньо, щоб вона відчула невидиму переміну, яка відбулася з ним. Він мовчки перевів той погляд на неї, потім, наче нічого і не сталося, знову взявся за ніж і виделку.

— Що трапилося, Марку? — запитала тихо, витираючи серветкою губи, а разом із ними і посмішку на обличчі.

— Лізо! — проказав тихо. — Лізо, послухай… Зараз ти спокійно підіймешся і підеш до барної стійки. Зроби вигляд, що обираєш собі тістечко, розпитуй там про їхні джеми… Замов собі чаю…

Вона стривожено звела на Марка очі.

— Що сталося?

Те, що він говорив, і посмішка на обличчі аж ніяк не в’язалися між собою.

— Слухай і роби, що я кажу… Головне — залишайся біля барної стійки, поки я до тебе не підійду, чи тут, за столиком, якщо мені доведеться вийти з зали.

— Що сталося, Марку?

— Лізо… — він і далі говорив із тією приклеєною до обличчя посмішкою, — до апартаментів не підіймайся, чуєш? Це може бути небезпечно. Йди… Ну, йди, йди вже… Усе буде добре. Йди!

Вона слухняно підвелася і, кинувши на Шведа стривожений погляд, попрямувала до барної стійки.

Їй було нескладно вдати молоду пані, що вирішила, поки чоловік доїдає своє м’ясиво, обрати собі ще одне тістечко до смаку. Нескінчено довгу хвилину, не сміючи повернути голову у бік Марка, Елізабет робила вигляд, що милується всіма тими прикрашеними гілочками розмарину та м’яти апфельштруделями, еклерами, зацукрованими помаранчами та іншою смакотою… Всередині усе стиснулося від лихого передчуття небезпеки.

— Що фрау бажає? — ввічливо поцікавився офіціант.

— Шматочок оцього, будь-ласка… — відказала Ліза доброю німецькою, тицьнувши пальцем у перший десерт, що потрапив їй під руку по той бік скла. — І оцього… І заваріть мені трав’яного чаю… Велику чашку. Я сяду отут…

— Я міг би віднести ваше замовлення за ваш столик, фрау Макміллан! — слушно зауважив офіціант. — Чи, може, ви бажаєте піднятися в апартаменти?

— Ні-ні, я сяду отут, біля барної стійки… — без ентузіазму у голосі відказала Ліза.

Офіціант Йорген Діц слухняно кивнув головою, хоча бажання молодої жінки й подивувало його. За барною стійкою часом навіть в обідню пору збиралися постояльці готелю та фюссенські заможні чоловіки, щоб пропустити по кілішку яблучного шнапсу чи бренді та попахкати сигарою. Їхні не завжди пристойні розмови могли збентежити молодих леді. Та он там, за столиком, сидить її власний чоловік! І навіть вухом не поведе! Щойно туркотіли, як голуби, а тепер ось — вона сидить одна… біля барної стійки… Посперечалися вони, чи що? «Ох, яка ж вона все-таки вродлива, ця фрау Макміллан», — майнуло у голові Йоргена Діца.

Про англійок зазвичай він мав інші уявлення: кістляві, сірі, з вічно зашмарканим через тумани і сиру погоду носиком… А тут… Ну просто розкішна троянда! Струнка, тендітна, пишногруда, одягнута, як із картинки модного дамського журналу… Та ще й ці парфуми… З розуму можна зійти! А як вона тримає у своїх пальчиках кляту десертну ложечку, як підносить її до ротика, як облизує!

Йорген зусиллям волі ледь зупинив потік думок, що уже вирував у його мозку. Що ж… у будь-якому разі йому немає за що турбуватися, коли чоловік їй дозволив… Може, й не дозволив, але й не заперечує… Тоді Йорген знімає із себе будь-яку відповідальність і буде сам милуватися цією фрау Макміллан, допоки є нагода і вона сидить ось так, просто перед ним, по той бік барної стійки…

Звідси, де сіла Елізабет, було добре видно їхній столик. І Марка, що неспішно доїдав свій ентен бруст — качину грудку під чебрецево-сливовим соусом. Вона бачила його профіль, бачила, як спокійно він відрізає шматочок м’яса і неспішно кладе його до рота… Він був так близько до неї, та зараз їх наче відгороджувала невидима стіна.

Господи, може, то він так пожартував із нею? Що ж відбувається?

Елізабет обережно присунула до себе горня і чайничок із трав’яним чаєм.

— О-о, — запопадливо проказав Йорген, — я вам допоможу! Та спочатку чай мусить настоятися… усього кілька хвилин, фрау Макміллан! — додав він, подаючи Лізі обраний нею шматок апфельштрудля, щедро политого яблучно-родзинковим соусом, і кілька зацукрованих скибок помаранчів.

Марко був правий. Не налягати. Зараз від одного погляду на ці кляті солодощі її мало не знудило.

Швед тим часом, мов нічого й не було, наминав свою качину грудку, не повертаючись до Лізи і не турбуючись, що з нею, ніби вона взагалі для нього перестала існувати.

А їй Маркове прохання все більше почало видавитися дурним жартом, який він із незрозумілих причин вирішив утнути з нею… Але ні. Цього просто не може бути. Із таким не жартують, він був занадто серйозним, коли говорив їй встати з-за столу і чекати на нього біля барної стійки… Знову ж таки… не підійматися в апартаменти…

Що довше Ліза чекала, то більш анекдотичною видавалася їй уся ця ситуація. Зрештою, дізнатися хоча б, яка сволота посміла тут, у цьому чудовому баварському ресторані зіпсувати її обід із чоловіком!

Офіціант наповнив горнятко ароматним чаєм, і Ліза мимоволі підсунула до себе тарілочку з десертом.

— Може, кульку морозива? До апфельштрудля? Вам сподобається! — люб’язно проказав Йорген Діц. — У нас є чорничне, малинове… яке пані забажає?

— Ні-ні, дякую… — відказала вона, не впізнавши власний голос, що раптом став хрипким і