Читати книгу - "Полювання на чорного дика"

У другому кінці залу раптом підвівся чоловік. Вигляд він мав цілком собі звичайний, нічого небезпечного: сірий костюм, сірий капелюх у руці, та чомусь одразу привернув увагу Лізи. Занепокоєння викликало й невелике чорне портмоне, яке він поспіхом, але вкрай обережно заховав у кишеню такого ж сірого плаща, котрий разом із капелюхом зняв із вішака поряд і перекинув собі через руку.

Чоловік пішов поміж столів, манівцями, а не через зал, наче не бажав привертати до себе зайву увагу решти відвідувачів, але, опинившись ближче до виходу, зупинився, неначе щось обдумуючи, а потім так само манівцями попрямував у бік Марка.

І хоч у незнайомця в руках не було жодної зброї, а портмоне, яке він заховав до кишені плаща, геть не скидалося на вбивче шпигунське знаряддя, Елізабет відчула, як закалатало в грудях її серце. Голосно. Так голосно, що напевно, Марко міг би почути те зрадницьке калатання навіть за їхнім столиком…

Ось тому він і спровадив її… Ось тому…

Тим часом чоловік у сірому костюмі підійшов до Марка і з легкою посмішкою кивнув йому, наче старому знайомцю. Щось проказав. Швед витер губи серветкою і вказав на стілець поруч, запрошуючи того присісти…

Ліза важко ковтнула повітря. У разі небезпеки… що вона може зробити? Як їй діяти? Навіть її маленький, наче іграшковий браунінг, подарований Марком… і той залишила у спальні…

* * *

«Звісно, ти усе можеш куштувати, Лізонько, ти ж не хвора, але не налягай, щоб не зашкодило ні тобі, ні малюкові…»

Слова застрягли у горлі.

Марко зусиллям відвів погляд від сірої тіні, що примостилася за столиком у найдальшому кутку ресторації. Так по-тупому втрапити у пастку! Розслабитися, уявити, що вони з Лізою і справді мають маленьку відпустку… Як там казав Корнуелл? У товаристві вродливих жінок чоловіки завжди розслабляються, втрачають пильність?

Чорт… Револьвер за поясом замуляв спину… як завжди перед небезпекою. Марко ковзнув рукою за спину. Рука намацала зброю. Чому — тут? Чому — саме зараз, коли він такий вразливий?..

Кілька хвилин, поки Ліза вставала з-за столу, дали йому можливість зосередитися, прокрутити у думках ситуацію… Скільки ЇХ тут? Як можна було повірити в оманливий спокій Фюссена і в те, що його журналістська легенда бездоганна? І хто сказав, що ЇХ може зупинити наповнена людьми ресторація? Хіба вони Євгена Коновальця не підірвали у такій же ресторації у Роттердамі в обідню пору? Звісно, він — не Коновалець, не та вага, повна відсутність публічності… Але для різноманіття та заголовків у пропагандистських газетах про те, як доблесні совєцькі розвідники знешкодили чергового ворога совєцького народу… Навряд чи люди у ресторані можуть їх зупинити…

І що далі? Він сидить, наче на долоні, наче мішень у тирі — на найвиднішому місці. Що ж він робитиме? Стрілятиме? Навряд чи. Підійде і попросить вийти? Це бодай дало б йому шанс. Але Елізабет… Хто сказав, що он той прислужливий офіціант… Йорген… не може виявитися…

Марко поглянув у бік Лізи. Механічно відрізав шматочок качиної грудки, механічно поклав її собі до рота, механічно прожував. Здобрене спеціями та чебрецевим соусом м’ясо, яке до того тануло у роті, тепер видавалося гумовим.

Зовні Швед видавався спокійним, та всередині усе його єство стиснулося, наче сталева пружина. У разі чого він ще встигне дістати револьвера. Головне — бути подалі від Лізи. А далі… усе в руках Божих. Але якщо… якщо усе скінчиться на його користь, він повернеться до Лондона, прийде до контори і власноруч придушить Корнуелла!

Чоловік у сірому костюмі був уже поруч. Він приязно усміхнувся, наче старий друг.

— Дозволите присісти, містере Макміллан?

Марко промокнув серветкою губи. Скільки разів йому доводилося чути ці слова! Від зв’язкових, від інформаторів, від різних посередників… У його роботі це запитальне речення «Дозволите присісти, містере Макміллан?» замінило звичне привітання.

— Прошу.

Чоловік у сірому костюмі, та і сам якийсь непримітний, сірий, якого із загальної маси відвідувачів ресторації і не виділиш, відсунув стільця, всівся. Подивився на Марка довгим, пронизливим поглядом. І став знову отим Гінзбургом. Якого знав і про якого був напуваний Марко. Це його дивовижне уміння ставати за потреби непомітним, бліднути і губитися у натовпі… Хоч Вальтер Кривицький був і сам достатньо високого зросту та широкоплечий, та умів якось так зібгатися, зіщулитися, перетворитися на нікого…

Змієнко завжди казав Маркові:

«Ти не ображайся, тобі такі ролі безликих не пасують. Виглядатимеш дивно, одразу в очі втрапляє ота невідповідність, тож і розкусять за мить. Тебе, Шведе, хоч сажею перемаж та у дрантя вдягни… породу за три версти видко. То й не потрібно вдавати того, хто тобі не вдається…»

— Ось ми і зустрілися, Шведе! — промовив Гінзбург українською тихо. — Ось ми і зустрілися.

Голос у нього був низький, хрипкий, захолоджений.

Марко усміхнувся. Критися вже не було сенсу. Та й не хотілося. Гінзбург вистежив його. Нехай насолодиться цією миттю.

— Он як… Нарешті мова, якою розмовляла ваша мама-єврейка у Підволочиську, а не отой мацковський пронос.

— Моя мама-єврейка, містере Макміллан, як ви зволили висловитися, вільно володіла п’ятьма мовами і була вельми інтелігентна жінка, — тихо промовив Гінзбург.

— Не сперечатимусь, — хитнув головою Швед, — наші матері і справді були інтелігентними жінками. Тільки вашу це не врятувало від довічного сорому — сина-чекіста.

На обличчі Кривицького заходили жовна.

— Ну, ну… — усе ж примирливо проказав він, — Алексе, не під’юджуйте мене.

— То що вам потрібно, Вальтере? Принесли мені цукерки від «Ваньки», як нещодавно Павлусь Коновальцю?

Чоловік у сірому костюмі знову невесело всміхнувся, потер долонею плече. Те саме, прострілене йому Шведом у вбиральні французького борделю в Стамбулі.

— Усе ще дає про себе знати поранення, — проказав він. — Звісно, я не маю права бути невдячним за вашу великодушність, та якщо відверто, на вашому місці, Алексе, якби тоді у Стамбулі усе склалося інакше, я б не залишав вас живим. Однак жити усе-таки краще, ніж померти… Правда? — Кривицький замовк на мить і знову продовжив: — Хоч я і зрозумів ваш натяк… про коробку цукерок, та дозвольте запевнити… Я закопав сокиру війни.

— Та невже? — гмикнув Швед. — 3 якого це дива?

— Я вже не той Вальтер Кривицький, якого ви знали у Союзі чи Стамбулі, містере Макміллан, і прострелене вами моє плече у вбиральні французького притону і решта наших із вами протистоянь… усе забуто.

— Дивно… А от я усе до дрібниць пам’ятаю, — проказав Марко, вдивляючись в сірі, мишачого кольору очі