Читати книгу - "Полювання на чорного дика"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я і не очікую, що ви забудете бодай щось. Ви виконували свою роботу, я — свою. Ми були з вами… як би то сказати… по різні сторони барикад.
— А що змінилося сьогодні? — з посмішкою поцікавився Швед. — Товаріщ Сталін сам прийняв постриг і наказав усім чекістам покаятись?
— А сьогодні… — Вальтер перевів погляд уперед до барної стійки, де сиділа Елізабет. — У вас вродлива дружина, Марку… Дуже вродлива. І брати її із собою у такі поїздки — велика помилка…
— Що вам потрібно?
Гінзбург похитав головою.
— Хочу одразу запевнити: я тут один.
Марко мимоволі обвів поглядом зал ресторації.
— Мені треба поговорити з вами. І то невідкладно. Пройдімось. То правда, Алексе. Я тут зовсім один, — повторив Кривицький, — ніякої кавалерії.
— Зате я не один, — Марко відсунув від себе тарілку і подивися Кривицькому в очі. — 3 якого дива мені вірити вам?
— З такого, — проказав Кривицький, — що мені є що вам розповісти. Ну ж бо, Шведе… Честь є не лише у вас…
— Бачив я вашу честь, — наче виплюнув Марко.
— Я прошу вас… — тихо повторив Гінзбург. — Мені незручно тут довго розмовляти… У будь-якому разі, — додав він, — ви, як я розумію, озброєні. Я — ні… Ви нічим не ризикуєте. А от я…
— Гаразд.
— Добре, — хитнув головою Вальтер, — чекатиму вас у дубовій алеї. Ближче до озера. Місце цілком безпечне для нашої розмови.
Швед коротко хитнув головою.
Він не дивився, як вийшов Гінзбург — сірий, непомітний. Перевівши погляд на Елізабет, глибоко вдихнув. Трохи зачекав, тоді підкликав офіціанта.
— Перекажіть моїй дружині, вона отам, біля барної стійки… що я зараз повернуся. Рахунок за все надішліть в наші апартаменти.
Коли він дійшов алеєю до озера, Гінзбург уже сидів на різьбленій дерев’яній лаві, годував крихтами синьо-зелених диких качок, які звично підпливали до берега, коли на лавці всідався хтось із відпочивальників.
«Це ж треба», — майнула у Марка думка, адже саме звідси уночі в крижаній воді альпійського озера він і робив свій шалений заплив.
Швед обвів поглядом дубову алею, найближчі дерева… відпочивальники прогулювалися віддалік, а тут — тихо, порожньо та спокійно… Підійшов ближче, всівся поруч із Гінзбургом.
— Ну, кажіть…
— Як бачиш, — перейшов раптом та «ти» Вальтер, — мені відоме твоє нове ім’я, мені відомо, що ти тут із дружиною… Ба, мені відомо більше! Мені відомо, що ти дав жару нашим товаришам у Харбіні… Зоя Воскресенська буквально з лікарняного ліжка, ледь жива підготувала і надіслала повний звіт по тій стрілянині у підвалі борделю, — іронічно підморгнув Гінзбург. — 3 твоїми знімками і детальним описом. Просто щастя, що усе це спершу потрапило до рук мені… і я на свій страх і ризик знищив твої фотокартки і всі папери.
— О, шляхетний чекіст знищив документи, що засвідчували мою особу? — беземоційно проказав Швед. — Повторю запитання: з якого дива, Вальтере?
— Мені відомо, що ти приїжджав до Москви, коли судили британських інженерів, — продовжував Гінзбург.
— І що далі?
— Мені відомо, що під іменем Алекса Макміллана ти сьогодні затесався до нашої… вибач… совєцької резидентури у Лондоні, — вів далі Кривицький.
Марко підняв брову. Оце «нашої… вибач… совєцької» направду інтригувало.
— Більше того, — казав далі Кривицький, — мені відомо навіть, що Арнольд Дейч не може нахвалитися тобою і покладає на тебе, себто на Алекса Макміллана, великі сподівання. А Едіт… ця маленька хтива сучка, Едіт Тюдор-Харт марить тобою і, може, навіть охоче затягнула б тебе до ліжка, якби не «англійська троянда» — так вона називає твою дружину у своїх звітах… Ти використовуєш свою дружину «всліпу» чи вона добре знає, що робить? — раптом поцікавився Вальтер.
— Ближче до справи, Гінзбургу, — процідив Марко.
— Власне, — правив своєї Вальтер, — ближче вже нема куди. Коли я побачив ту акредитаційну заяву псевдо-британського журналіста Алекса Макміллана, що лежала на столі товариша Сталіна, — я не назвав твоє справжнє ім’я. Хоч одного мого слова було б достатньо ще тоді, у 33-му році, якби я вказав на знімку ім’я петлюрівця й націоналіста, розвідника УНР, ворога совєцького народу Марка Шведа. І тебе, друже, просто б прибрали. Непомітно, можливо, навіть безболісно, у будь-який підходящий на ту мить спосіб. І ні твій дружбан, отой причмелений журналюга Флемінг, ні хто інший тебе б не врятували… та я промовчав, — багатозначно проказав Кривицький. — Я ПРОМОВЧАВ! — додав він за мить. — Хоч і дивувався, навіщо ти поліз у самісіньке наше лігво… Визнаю, це було або сміливо до чортиків, або ти такий самовпевнений дурень, що геть втратив інстинкт самозбереження…
Та я не просто промовчав. Я зробив усе, щоб ті, хто міг тебе упізнати на фотокартках чи у залі засідань, навіть випадково, на вулиці, з різних причин відбули з Москви. Аби жодна собака не могла прогавкати, що британський журналіст Алекс Макміллан і колишній контррозвідник-петлюрівець Марко Швед — одна і та ж особа. Найважче було спекатися Воскресенської. Та для неї знайшлося завдання у Фінляндії.
— Конкретніше, Вальтере… — знову проказав Марко, — до чого ця увертюра? Чому ж ти мене ще тоді, у 33-му році, не здав? Мабуть, ти мав для цього якісь вагомі підстави, аби так через мене напружуватись? Вибач, якщо розчарую, та я не вірю ні у вашого совєцького Діда Мороза, ні у доброго дядечка-чекіста.
Кривицький гірко усміхнувся. У погляді відобразилося щось схоже на суміш гніву і болю…
— Я — розвідник, а не м’ясник із Луб’янки. Кому, як не тобі, знати, Шведе, що професія розвідника — це насамперед мізки. Тому я ними користуюся. Ти можеш мені, звісно, не вірити… Після Тарноруди я загубив твій слід… Та коли поранена Воскресенська прислала свій звіт, а потім я побачив твою фізіономію серед інших знімків акредитованих іноземних журналістів на столі у товариша Сталіна… Так, першим моїм бажанням було саме це — помститися тобі. І за те, як ти «зробив» мене у Тарноруді, і за те поранення у вбиральні «Кікі», де ти знову мене… «зробив».
— Так, a la guerre, comme a la guerre, Вальтере. На війні як на війні… — стенув плечима Марко. — І все ж… Що тобі завадило здати мене і насолодитися священною помстою?
— Як я вже сказав тобі — я розвідник, а не тупоголовий м’ясник. Крім того, усе не так просто, Алексе. Усе не так просто при нашому кремлівському дворі… — проказав Вальтер.
— Що ти маєш на увазі?
— А те, що Совєцький Союз відтепер не моя батьківщина. Я більше не служу цій ненаситній, кровожерливій сталінській владі! — геть пошепки
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Полювання на чорного дика», після закриття браузера.