Читати книгу - "На твоєму боці, Уляна Пас"

– Так і будемо мовчати? – питає Дан через хвилину після того, як я сіла в його автомобіль. 

– Ти обіцяв не чіплятися, – бурчу. 

– Хіба дружні розмови – це чіпляння? – питає. 

– Дружні розмови? – фиркаю. – Відколи це ми друзями стали? 

– Слухай, сонце. Не варто тобі лізти у наші з Яном життя. Навіть якщо тобі подобається мій брат, все це не має сенсу. Ми повністю залежимо від батька, і ніщо цього не змінить.

– Хочеш сказати, що тобі до вподоби бути його маріонеткою? І заради чого все це? Грошей? 

– Тобі не зрозуміти, – Дан хмуриться, а я вкотре фиркаю. 

– Це ти так думаєш, – кажу. – Я ніколи не змогла б жити ось так. Виконувати накази, щоб отримати щось. Я сама можу працювати. Руки, ноги є. 

– Ти так розмірковуєш, тому що не маєш багатого татуся. Була б ти на моєму місці… І взагалі, чого це ти і мене життя вчиш? Ми ж навіть не друзі! 

Дан мені підморгує і додає швидкості. І справді, навіщо мені все це? Своїх проблем вище голови, а я за інших людей хвилююсь, яким моя допомога зовсім не потрібна. 

– Можна останнє питання? – кажу.

– Давай! – хмикає Дан.

– Чому Ян сварився з татом? Через чергове завдання? 

– Впевнена, що хочеш знати? – Дан більше не усміхається, і я розумію, що все доволі серйозно. 

– Ага, – кажу.

– Через кілька днів має відбутись один світський захід, де збирається багато бізнесменів із сім'ями. Так от, татко хоче, щоб ми з Яном акцентували свою увагу на одній особі протилежної статі. Таткові важливо налагодити контакти з її татусем, і він вирішив під'єднати нас. 

– Просто слів немає, – шепочу. Не розумію, чому мені не подобається перспектива, коли Ян буде спокушати якусь дівчину. Мені байдуже має бути, але чомусь це не так. – Ви разом це маєте робити? 

– Ну… походу буде видно, на кого вона клюне, – відповідає. – Я за себе впевнений, а от Ян у цьому плані трохи шкутильгає. 

– А якщо ваш батько скаже переспати з нею для справи – ви теж це зробите? – питаю прямо. 

– А чому б і ні? – знизує плечима Дан. – Для мене це не проблема. 

– А для Яна? 

– Ревнуєш? – Дан знову усміхається, а мені зовсім не смішно. 

Ні, це не ревність. Я просто не розумію, як так можна…

На щастя, саме в цей час автомобіль зупиняється біля гуртожитку, і мені не доводиться відповідати. Сухо попрощавшись з Даном, залишаю його автівку і помічаю біля входу в гуртожиток Сашка. Той явно здивований і, тільки-но наближаюсь, засипає мене питаннями.

– Що ти робила в машині Дана? Куди ви їздили? Між вами щось є? 

– Пригальмуй! – виставляю перед собою руки. Саме в цей час автомобіль Дана зривається з місця і зі свистом їде геть. – Хіба я зобов'язана перед тобою звітувати? 

– Я за тебе хвилююсь, – хмуриться Саша. 

– Не варто. У мене своя голова на плечах, – кажу й, оминувши його, йду всередину. 

Хочу, щоб цей день нарешті закінчився. Хочу більше ніколи не бачити братів Мазурів, а сьогоднішні спогади взагалі викреслити зі своєї пам'яті. Ян – мерзотник і боягуз! Саме про це треба думати, коли наступного разу з'явиться бажання йому допомогти.  

Наступного ранку йду на навчання зі стійким бажанням ігнорувати братів. З Настею ми так і не помирилися й зараз не розмовляємо взагалі. 

На стоянці немає автомобілів братів, і це дійсно хороший знак. Можливо, вони більше ніколи тут не з'являться… 

В аудиторії займаю своє місце, а Настя сідає в іншому кінці зали. Пара розпочинається, а братів усе немає. Полегшено видихаю, але щастя моє триває недовго. Двері відчиняються, і на порозі з'являється спочатку Дан, а за ним і Ян. Я одразу ж відвертаюсь, щоб вони не думали, що спостерігаю за ними. 

Викладач невдоволено сварить хлопців, а тоді вони сідають переді мною. Напружуюсь, тому що відстань між нами надто мала. Добре, що ні Дан, ні Ян не роблять спроб повернутись до мене чи заговорити. 

На перерві вони залишаються аудиторію і дійсно вдають, що ми не знайомі. Зате поруч сідає Ніка, і по її задоволеному виразу обличчя розумію, що новини у неї хороші. 

– Власник клубу задоволений нашою роботою і готовий взяти нас на постійній основі. Уявляєш? – радісно випалює. 

– Нічого собі! – це дійсно дуже несподівано. А якщо пригадати, що власник клубу – дядько братів Мазурів – навіть трохи лячно. 

– От і я про те ж! – продовжує Ніка. – Ми можемо працювати у п'ятницю та суботу, коли найбільша завантаженість. То що? Ти згодна? 

– Не знаю, – і це правда. Щось у мене не надто хороше передчуття щодо цієї роботи. І Влад цей трохи дивний… 

– Тобто? – не може второпати Ніка. – Це така крута можливість, Лізо! І зарплата хороша. Чому ти вагаєшся? 

І як їй пояснити причини моїх вагань? А може не варто? Впевнена: після моїх зізнань питань стане тільки більше.