Читати книгу - "Няня для доньки мільйонера, Аліса Рей"

– Давид стільки продуктів привіз, ніби я тут місяць жити буду, – кажу. – До речі, скільки часу буде тривати мій лікарняний?

– Поки лікар не дозволить повертатися до звичайного життя, – відповідає. – Огляд через два дні. 

– Це довго, – засмучуюсь. – Я скучила за Надею. 

– Я спробую зробити так, щоб цей час минув швидше, – усміхається Артур.

– Хочеш сказати, що приїдеш сьогодні до мене? – дивуюсь. Ставлю перед ним тарілку з яєчнею і салатом. 

– Якщо хочеш, то так, – киває.

– Хочу! – кажу, не задумуючись, а він знову усміхається. 

Снідаємо практично без слів. В Артура постійно дзвонить телефон, і я розумію, що йому треба їхати на роботу. Чесно кажучи, зовсім не хочу, щоб він йшов, але зупиняти не маю права. 

Те, що ми переспали – ще нічого не означає. Я не чула від Артура слів про почуття і сама не наважуюсь розпочати цю розмову. А що, коли для нього все це просто секс? Таке ж може бути. 

Якщо набридне, Артур звільнить мене, а на це місце візьме іншу… 

Поки думаю над цим, все більше втрачаю хороший настрій, який був зранку. Все якось неправильно, ще й ця брехня з іменем. А може, варто зізнатися, поки все не зайшло надто далеко? Хоча сумніваюсь, що наважусь на це. Мабуть, таки доведеться пливти за течією, а там видно буде. 

До самого вечора не знаходжу собі місця. Щоб не зійти з розуму, знову готую, а якщо Артур таки приїде – пригощу його вечерею. 

Коли стрілка годинника підходить до цифри одинадцять, я вже і не сподіваюсь побачити Артура. О такій порі він давно вдома. Виходить, таки не приїде. 

Вимикаю телевізор і збираюсь спати, коли квартирою розноситься дверний дзвінок. Швидко, наскільки це можливо, біжу відчиняти й спочатку бачу величезний букет рожевих троянд, а вже тоді самого Артура.

– Пробач. Затримався на роботі, – відповідає і простягає мені квіти.

– Це нічого, – збентежено відповідаю. – Я ще не спала. 

Пропускаю його у квартиру і ставлю квіти у вазу. Відчуваю на собі погляд Артура і дуже сподіваюсь що йому не видно, наскільки я щаслива зараз. 

– Я скучив, – Артур обіймає мене зі спини та збирає волосся на один бік, щоб звільнити собі дорогу до моєї шиї. Цілує туди, а я хапаюсь пальцями за стільницю.

– Я теж. Ти голодний? – питаю.

– Дуже, – усміхається. – Нагодуєш мене? 

Я розумію, що він не про їжу зараз говорить. Повертаюсь у кільці його рук і сама тягнусь за поцілунком. Для Артура це наче знак, що можна діяти, і він діє. 

З кухні ми плавно переносимось у спальню, і вже там Артур показує мені, наскільки зголоднів. Я ж радію, що він таки приїхав. Отже, я йому не байдужа. І байдуже, що жодного слова про почуття не було. 

На все свій час, а у нас його вдосталь.