Читати книгу - "Втекти від долі, Дана Лонг"

Я благополучно добираюся додому, на роботу мені завтра, а сьогодні я хочу сходити в улюблену кав'ярню, розташовану неподалік від мого будинку.

Замовивши свій улюблений капучино і тістечко, я розташовуюся за столиком біля вікна, спостерігаючи, як падає сніг. Пориви вітру закручують великі сніжинки у вихор і несуть їх уздовж вулиці, створюючи атмосферу казкового фільму.

Задивившись на цю красу, я не одразу звертаю увагу, що в мене дзвонить телефон. На екрані висвічується вхідний дзвінок від Влада.

– Алло, – я так скучила за ним і його оксамитовим голосом.

– Лано, привіт це я, – несподівано чути голос Дані.

– Привіт Данька, як твої справи?

– Усе добре. У мене до тебе дуже важлива справа, – у нього такий серйозний голос по телефону, що я мимоволі починаю посміхатися. – Я запрошую тебе на свій день народження. У суботу, о другій годині. Буде багато гостей і кульок, а ще аніматори і величезний торт.

Як же це мило. І приємно. У мене з Данею склалися чудові стосунки. Хлопчик хоче бачити мене на своєму святі, і він побачить. Що б не було між мною і Владом, це в жодному разі не повинно вплинути на мої стосунки з Данею.

– А скільки ж тобі виповнюється років?

– Шість років, я вже дорослий. То ти прийдеш? Буде весело, – Данька нетерпляче чекає відповіді.

– Я обов'язково приїду із величезним задоволенням, – досить швидко приймаю рішення.

У слухавці чується якийсь шум, і через секунду лунає голос Влада.

– Лано, привіт. Якщо ти згодна, тоді я можу заїхати за тобою в суботу о першій.

– Я можу й сама дістатися.

Чесно кажучи, не хочеться залишатися наодинці з Владом у машині. Боюся, що не зможу втримати себе в руках.

У слухавці ненадовго повисає напружена пауза.

– Як завгодно. Тоді до суботи, – дзвінок різко обривається.

«І що, і це все? А що ти Лана хотіла? Сама ж його уникаєш, от і отримуй?» – розчаровано думаю про себе.

Не поспішаючи, допивши свій капучино, я розплачуюся за рахунком і йду додому.

Піднявшись на свій поверх, я шукаю ключі від вхідних дверей, як раптом чую кроки позаду себе. Я намагаюся різко повернутися, але сильні руки стискають мої плечі, не даючи мені це зробити, а над вухом лунає шепіт.

– Не лякайся, це я, – цей голос я впізнаю з тисячі інших.

– Владе, що ти тут робиш? – полегшено зітхаю.

– Скучив і вирішив приїхати, – він проводить носом по моїй потилиці, від чого в мене по тілу починають бігати мурашки.

Влад відпускає мої плечі, і я повертаюся до нього. Я роздивляюся улюблене обличчя, а всередині все перевертається від почуттів до нього. Я так скучила, наче ми не бачилися рік.

– Так і будемо тут стояти, чи може, ти запросиш мене до себе? – він гіпнотизує мене поглядом.

Діватися нікуди, я відчиняю двері ключем, і ми входимо всередину.

– Навіщо ти приїхав? – все, що я встигаю запитати, як Влад одразу ж притягує мене за талію до себе й опановує мої губи.

Поцілунок дуже пристрасний, мабуть не одна я скучила. Відкинувши будь-яку сором'язливість, я повністю віддаюся почуттям і млію в його сильних руках.

Влад швидко розстібає моє пальто, і воно падає на підлогу. Перешкоди більше немає, і він  опускає одну долоню на мою сідницю, міцно її стиснувши.

– Моя дівчинка... моя... – шепоче він, покриваючи поцілунками моє обличчя і шию.

Я тихо стогну від задоволення, а внизу все стягується в тугий вузол від збудження. Відчуваю вологу внизу, я починаю втрачати контроль над ситуацією.

Влад запускає руку мені під светр і добирається до бюстгальтера. Пірнувши в нього долонею, він обхоплює пальцями сосок і, покрутивши його трохи пальцями, тягне на себе. 

В мене виривається стогін, і я закушую нижню губу.

– Владе, ні... прошу тебе... перестань... – я намагаюся зупинити це безумство.

– Адже ти теж хочеш, я знаю. Можу посперечатися, що твої трусики вже наскрізь мокрі, – він посміхається куточками губ і, задерши светр вище разом із бюстгальтером, обхоплює гарячими долонями мої груди й проходиться ними язиком, втягуючи губами й залишаючи на них відмітини.

«Потрібно зупинити його... будь-якими способами... інакше він дуже скоро опиниться в мені, і тоді я вже не зможу його відштовхнути. Не захочу. М-м-м-м... як же приємно...».

– Владе, стоп! Досить! – я намагаюся говорити суворо, але виходить якийсь жалібний писк.

Мій сосок із причмокуючим звуком вислизає з його рота, і він піднімає на мене здивований погляд.

– Що?

– Я сказала, досить! Нічого не буде. Я не хочу, – виходить не дуже впевнено, але я сподіваюся, що Влад сприйме всерйоз мої слова і припинить.

– Не хочеш, значить. Зрозуміло, – здається, він сердиться.

– Буде краще, якщо ти зараз підеш.