Читати книгу - "Воїн-1. Незвідані світи, Олег Говда"

Троль все ще перебував у безпам'ятстві і зовсім не виявляв бажання знайти втрачену свідомість, проте варто було поквапитися.

Озброївшись двома товстими дрюками, під безсмертну лічилку: «Раз-два — взяли, три-чотири — сама піде!», — нам із Титичем таки вдалося порушити стійкість істоти, і вся ця великогабаритна й казна, що казна-що важуча гора м’яса, м'яко і неквапливо повалилася на правий бік.

«Шістсот дванадцять кілограмів…».

«Нівроку».

— Уфф!..

На перший погляд, і тут все було в повному порядку. Широку, як тридверна шафа, спину троля теж борознили нові й старі рубці, але нічого несумісного з життям не спостерігалося. Нижче…

А ось нижче дещо вартувало особливої уваги.

— Ой, не можу… — судорожно схлипнув Ярополк, витріщаючи очі не гірше за недавніх оливкових візитерів. — Ні, так не буває. Ніхто ж не повірить… Владе, скажи, що я марю… Або це все ще вчорашній вечір триває, і ми, як і раніше, у кружалі сидимо, а решта мені тільки сниться.

Староста явно збирався забитися в падучій, тому довелося занадто смішливого ветерана привести до тями, дружнім поплескуванням по спині.

Ледве не заривши носом у листя, Ярополк схаменувся, але пальцем наполегливо продовжував тикати байдужому до всього тролю просто в... нижню частину неохватної «корми».

Взагалі-то я не з таких, але надто вже наполегливий був у своєму збоченні Титич. Подивившись у напрямку пальця, я спершу не в'їхав у тему. Не те щоб не доводилося раніше бачити таких поранень, просто… колірна гама та габарити інші, от і не співставив одразу одне з одним. І взагалі, звідки мені знати, як у тролів там усе влаштовано. Може, так і має бути? Довелося підключати експерта у вигляді відставного легіонера.

— Твоя думка, Титичу?

— Ммм ... — як справжній актор, староста продовжував тягнути паузу, одночасно намагаючись перестати реготати.

— А зрозуміліше?

— Вибач, Владе, але ж і справді, розповісти — не повірять. І як він тільки примудрився. Та ти сам глянь, не сліпий же!.. О-хо-хо… Не можу…

Розуміючи, що найближчим часом від Ярополка нічого виразного не добитися, довелося самому нахилитися. Спершу, як і раніше, нічого не розуміючи, я оглянув це мозолисте сідало, якого не посоромився б і слон середніх розмірів, як на мене — занадто смердюче навіть для дупи, — і тільки потім зрозумів, що саме в цій пікантності мені не подобається найбільше. «Аромат» троля, що струмував із заднього проходу, віддавав не лайном, а гноєм… Як дуже занедбана рана.

Далі пішло простіше. Не знаю, як вдалося побачити цей уламок старості, але я, чесно кажучи, помітив чужорідний предмет у тілі істоти тільки після того, як мало що не носом сунувся в об'єкт досліджень.

— Ти про це? — тепер настала моя черга тикати пальцем.

— Ну, так… — Ярополк нарешті здобув дар виразної мови. — Я не знаю як, але сікач загнав цьому молодцю ікло просто в зад. Воно і зрозуміло, в будь-якому іншому місці, кабану б нізащо не пробити шкіру троля. Навіть тут ікло від удару зламалося і засіло у рані. І дивися, що виходить… Поранення, хоч і неприємне, але можна сказати, дрібне, — не небезпечніше за звичайну скалку… Та місце надто незручне. Бо самому нізащо не дотягтися, не вийняти. Чоловік, може, ще б вивернувся якось, а тролю, з його рученятами — ніяк не дістати.

Я глянув на совкові лопати, що заміняли істоті руки, і погодився.

— А рана болить, забруднюється, гниє… М-да, не хотів би я опинитись у його шкурі. Знаєш, Владе, я думав, що це тільки я викликаю у всіх співчуття, але цьому хлопцеві прийшлося набагато гірше. Зовсім незавидна доля. Але я так і не зрозумів: чому ти його не вбив?

— З міркувань громадської користі.

— Гро... чого? — староста знову спробував зобразити міміку членів клану Лупооких.

— Скажи, Титичу, як ти вважаєш, приручений троль нам у господарстві міг би стати в нагоді?

Запитав і згадав старшину Комара, який на повному серйозі стверджував, що у доброго господаря навіть отруйна змія в господарстві до діла буде приставлена. Мабуть, староста Виселок у цьому питанні дотримувався одної зі старшиною думки.

— Воно, звичайно... Знайшли б чим зайняти, таку силу. Але ж тролі не приручаються, Владе. Він зовсім не в змозі хоч щось запам'ятати, і робить тільки те, що йому в дану хвилину в голову прийде. Захочуть жерти — сядуть жерти. Захочуть спати — одразу ж і вляжуться… І хоч ти кіл на голові теши. Так що це марна затія, Твердиличу. Прибий, краще, щоб не мучився. Можна, звичайно, й так піти — шкоди від нього тепер жодної, але якось не по-людськи. Теж жива істота. Хоч і без душі, а біль відчуває... Страждає.

— А я ризикну. Навіть дика тварина визнає подяку до рятівника. Сам кажеш: страждання він терпів найжахливіші. То, давай, позбавимо його їх, і подивимося — що вийде. Сили у нього зовсім не залишилося, значить, заїхати йому в чоло каменем вдруге, я завжди встигну. Ну, то як, Титичу, згоден зі мною?

— Знаєш, Владе, ця витівка настільки дурна, що може й вдатися… — хмикнув Ярополк. — Але тоді нам не можна гаяти часу. Хлопчина вже однією ногою за межею. Ось-ось відійде. Ану, посунься…

Староста вийняв з-за халяви ніж і присів поряд з непритомним тролем.