Читати книгу - "Посуха"

— Я під’їду.

Не встиг Фок відкласти телефон, як той знову задзижчав. Він відкрив повідомлення, побачив, від кого воно, і його похмурий вираз змінила легенька усмішка.

«Зайнятий? — писала Гретчен. — Голодний? Ми з Лакі обідаємо в Столітньому парку».

Фок подумав про Рако, який на дільниці копирсається у звітах, і про каву з ферми Гедлерів, яка бовтається у порожньому шлунку. Йому пригадалося, з якою усмішкою Гретчен, перш ніж піти, стояла під зірками біля пабу. «Ця сукня, мабуть, спеціально для тебе, дурню».

«Їду», — написав він. Мить поміркував. «Але ненадовго». Це не дуже допомогло від докорів сумління, однак він не надто переймався.

* * *

Столітній парк — єдине місце в Ківарі, яке мало такий вигляд, наче в нього вклали трохи доларів. Новенькі клумби були охайно засаджені симпатичними посухостійкими кактусами, додаючи парку зелені, якої Фок, здавалося, не бачив уже багато тижнів.

Лавка, на якій вони провели стільки суботніх вечорів, зникла, з жалем помітив він. Замість неї сяяв простими кольорами вигадливий дитячий майданчик. На ньому мурашилося від дітлахів, а всі столики по периметру були зайняті. Дитячі візочки боролися за місце з сумками-холодильниками; батьки теревенили, час до часу відволікаючись або насварити, або нагодувати своїх нащадків.

Фок побачив Гретчен раніше, ніж вона його, й зупинився на хвильку поспостерігати за нею. Вона зайняла столик з самого краю: сиділа на лавці, витягнувши перед собою довгі ноги й поставивши лікті ззаду на стільницю. Біляве волосся було закручене у скуйовджену ґульку на маківці та притиснуте сонячними окулярами. Вона зачудовано спостерігала за розвагами на дитячому майданчику. З такої відстані, у сонячному промінні, їй знову можна було дати шістнадцять.

Гретчен, мабуть, відчула його погляд, бо зненацька підвела очі. Усміхнувшись, піднесла руку, й Фок рушив до неї. Вона привітала його, поцілувавши в щоку, й відчинила пластиковий контейнер.

— Бери бутерброд, Лакі стільки не з’їсть.

Фок обрав бутерброд з шинкою, і вони сіли поряд на лавці. Гретчен знову витягнула ноги, торкаючись теплим боком його стегна. На ногах у неї були в’єтнамки, і нігті блищали рожевим лаком.

— Ну, такого я тут не пам’ятаю. Це дивовижно, — мовив Фок, спостерігаючи за дітьми, які лазили по різних знаряддях. — Звідки на все це взялися кошти?

— Я тебе розумію. Це благодійний проект для сільської місцевості. Кілька років тому нам пощастило на доброчинний фонд. Хоча даремно я глузую: насправді це неймовірно. Найкраща місцина в цілому місті. Тут завжди завізно. Діти обожнюють майданчик. Хоча у мене, коли знесли стару лавку, і краялося серце, — усміхнулася вона, спостерігаючи, як один малюк закопує в пісочниці свого друга. — Для малих тут чудово. Боже правий, розваг у наших краях вони мають небагато.

Фокові пригадалися облущена фарба й одиноке баскетбольне кільце на шкільному майданчику.

— Компенсує убогість школи, можна сказати. Там ще гірше, ніж я пам’ятаю.

— Ага. За це теж можна подякувати посусі, — мовила Гретчен, відкупорюючи пляшку води і роблячи ковток. І нахилила пляшку до Фока, як колись пропонувала горілку. З дружньою невимушеністю. Він узяв воду. — Громада не має коштів, — сказала Гретчен. — Усе, що місто отримує від уряду, йде на субсидії фермерам, тож на дітей нічого не лишається. Але нам пощастило з директором Скоттом. Йому, схоже, справді не байдуже. Та коли на рахунках порожньо, багато не зробиш. А в батьків ми більше просити не можемо.

— А не можна ще подоїти багатих доброчинців?

Гретчен сумно всміхнулася.

— Ми вже пробували. Думали, цього року пощастить. Але це не ті самі люди, що робили дитячий майданчик. Це якась приватна група — Освітній траст Крослі. Не чув про них?

— Здається, ні.

— Типові милостивці, але нам це підходить. Вони дають гроші на бідні провінційні школи, а такої бідної і такої провінційної школи, як у нас, ще пошукати, повір мені. Боже поможи їм. Ми ввійшли в короткий список, але цього разу не пощастило. Пошукаємо в інших місцях, спробуємо наступного року, мабуть, а доти — хтозна! Хай там як… — вона не договорила, помахавши синові, який стояв на вершечку гірки, намагаючись привернути увагу дорослих, — Лакі тут поки що щасливий, а це вже щось.

Хлопчик підбіг, і Гретчен узяла контейнер. Простягнула бутерброд, але син не звернув уваги, натомість дивлячись на Фока.

— Привіт, приятелю, — простягнув Фок руку. — Я — Аарон. Ми вже бачилися кілька днів тому, пам’ятаєш? Ми з мамою в дитинстві дружили.

Лакі потиснув йому руку й усміхнувся, бо це було щось новеньке.

— Бачили мене на гірці?

— Бачили, — озвалася Гретчен, але питання призначалося не їй. Фок кивнув.

— Ти дуже сміливий, приятелю, — мовив Фок. — Вона ж така висока.

— Можу ще раз. Дивіться.

Лакі помчав геть. Гретчен дивилася йому вслід з дивним виразом обличчя. Хлопчик, перш ніж з’їжджати, дочекався повної уваги Фока. А з’їхавши, одразу оббіг гірку, щоб повторити. Фок показав йому великі пальці.

— Дякую, — мовила Гретчен. — Він зараз одержимий дорослими чоловіками. Мабуть, бачить інших дітей з татусями і… ну, ти розумієш, — стенула вона плечима, не дивлячись Фокові в очі. — Ну, саме в цьому ж і полягає материнство, правильно? Вісімнадцять років нестерпних докорів сумління?

— А його батько зовсім не залучений? — Фок відчув у власному голосі нотку зацікавленості.

Гретчен також це відчула і з розумінням усміхнулася.

— Ні. І нічого страшного — можеш розпитувати. Ти все одно його не знаєш. Він не місцевий — просто один з робітників, працював тут деякий час. Я сама небагато про нього знаю, зате він залишив мені цього чарівного малюка. І так: я розумію, як воно звучить.

— Ніяк воно не звучить. Я бачу, дитину це мало хвилює, — мовив Фок. Але, спостерігаючи за хлопчиком, який по-атлетичному дерся на драбину, він зловив себе на думці, що намагається уявити його батька.

— Дякую. Але так далеко не завжди. Іноді я себе запитую, чи не варто мені докладати більше зусиль, щоб когось собі знайти. Заради нас обох — спробувати створити для Лакі справжню родину. Щоб він хоч дізнався, як воно буває, коли мама не знервована й не виснажена постійно. Та от не знаю… — Гретчен не договорила — засоромилася, подумав Фок, аж тут вона широко всміхнулася. — Кавалерів у Ківарі щось негусто. Щоб не сказати пусто.

Фок розсміявся.

— То одружена ти не була? — запитав він, і Гретчен похитала головою.

— Нє-а. Не була.

— І я теж.

Гретчен весело примружила очі.

— Знаю.

Фок не розумів, як їм це вдається, але жінки, схоже, завжди все знають. Скоса глянувши одне на одного, вони двоє всміхнулися.