Читати книгу - "Я, Ректор і наша Таємниця, Рома Аріведерчі"

ТЯН 

Ви коли-небудь долали Еверест? Без страховки чіплялися пальцями за найменшу щілину в камені, боялися глянути вниз, бо там безодня? Долали? 

Так от - це просто легка прогулянка в порівнянні з тим, що довелося робити мені.

Невдалий перший оберт, вкрадена тими вандалами оболонка від першої іпостасі, невміння пересуватися у першому тілі - то все квіточки.

Ягідки в іншому. 

Оболонка у мене нарешті є.

От тільки чомусь тепер не можу перекинутись у людську іпостась. 

Це повинно було відбутися в присутності Мами. Вона мене б підтримала і вказала на помилки, допомогла б їх виправити. 

Але так вийшло, що було не до того - виникли непереборні обставини, як каже тато. Треба було якнайскоріше позбавитись неспростовного доказу. Тобто налиплого на руку паперу з осоружної валентинки. 

Найпростіше було перекинуться в першу подобу.

Ну й от. 

Сталося так, що браслет спав з лапки, бо вона різко зменшилася. На додачу це здоровило наступило на артефакт, його магія ввійшла в дотик з нашою. 

Кароч - там щось, по-моєму, розладналося.

І хоч я тепер знову в браслеті, і він зменшився разом зі мною, все одно тупий ящір на мене впливає. Особливо емоційно. 

Хоча й думки теж не веселять. 

Уявіть собі істоту величиною з листок польової конюшини. Не простої, а з чотирма пелюстками на щастя -  так от мій розмір лише трохи більший. 

І оця нещасна істота має дертися по стіні найвищої башти Академії - на саму верхівку. 

Башту обдуває крижаний вітер. Істота не виносить холоду, боїться висоти й підковзується  на обледенілих місцях. І хоч її лапки створені саме для лазіння, але ж не по камінню, яке вилизали віки й вітри до дзеркальної слизоти.

Ще й по вертикалі. 

А над головою літає це непорозуміння, кружляє так, що у мене голова обертом.

І це я не вилажу в нього з голови. Це ж треба мати стільки нахабства!

Мамусю, ці чоловіки такі … дивні. Правильно. Дивні. При мамусі не можна казати поганих слів. Вона їх терпіти не може. Наслухалася замолоду. Набридли їй вони. 

Так, програма-мінімум - Валеріан або прем’єр - нехай він сам вибере. Аби тільки згодився.

Інакше доведеться довірити таємницю цьому  емоційно нестабільному ящерові.

А що робити? Я не бачу іншого виходу.

Програма максимум - нарешті прибрати людську подобу. Без цього і мінімум ні до чого.

І от нарешті кінець підйому.

- Пане ректоре, нічого особистого. - примирливо кажу трохи відсапавшись. Біля нього нарешті тепло. А після крижаної вертикальної стіни це розслабляє і хилить в сантименти.

Він нервово крутить головою - величиною з танк. Та що можна побачити, коли хтось примостився у тебе на голові? Псих, кажу ж.

Так, почнемо з малого. І трохи лестощів не завадить.

- Ви просто скажіть - Валеріана мені обрати за покровителя чи  прем’єра? Бо  вас не вийде. Хоч ви й симпатичний, і не дурний і взагалі дракон. А вони просто хуманси з деякими адміністративними можливостями. Бо ви не зможете розв'язувати проблему мирним шляхом. А не мирним - то неввічливо стосовно її величності. Тож кажіть. І одразу треба буде перекинутись. Може коли я поруч, це нарешті вдасться.

- Я вражений і розчулений адептко. І щасливий.

Що?! Не такого я очікувала. Ах ти ж…

- Дозвольте дізнатися причину вашого щщщассстя, пане ректоре.

- Вона в тому, що ви просто глюк в голові. Бо вбивати дівчат, хоч і таких поганих, то не по-лицарськи. А я б вас вбив, якби ви з’явилися переді мною во, так би мовити, плоті.

- Нічосі. Хоча… а чого ви вражені й розчулені, пане ректоре?

- Бо ви все ще моя секретарка, раз просите дозволу на шлюб. Відпустка три дні, але з урахуванням вихідного. А вражений тим, що ви маєте нахабність дозволяти мені перекидатися. І звідкись знаєте, що це тепер проблема. І ще більше вражений, що ви чогось вирішили, ніби ваша присутність має значення для обороту.

- Я не прошу дозволу на шлюб. Бо шлюбна церемонія  вб’є мою істинну пару. А тільки на покровительство. Бо нащо мені оте все, якщо я помру разом з парою?

- Все ж ви незбагненна і загадкова, панно секретарко. Тобто адептко Тян. Як ви можете одночасно боятися, що зашкодите своїй парі й обирати покровителів, яких навіть не кохаєте?

- Я б вам відкрила таємницю. пане ректоре. Але оскільки ви не в змозі допомогти у моїй справі, то це ні до чого.  Я просто оберу покровителя, і він захистить мої інтереси.

- Що, просто так захистить? - пан ректор зверхньо засміявся. І я остаточно впевнилася. що він як раз просто так нікому не допомагає.

- Адептко, ви дуже юна.  - поблажливо просвіщав мене цей розпусник. - І може не розумієте, що вам доведеться заплатити натурою. Тобто тілом. Мене аж морозом пробирає від самої думки про таке, а вам все одно?

- Ну що робити. - я стенула плечима, хоч він і не міг цього побачити. - То справа, що вимагає жертв.

- Адептко, вашу аморальність можна порівняти тільки з вашим невіглаством. У адепта Валеріана є наречена, у шановного  прем’єра є дружина. Вона до речі моя прекрасна дама. І який взагалі сенс в тому покровительстві? Ви помрете, коли зрадите свою пару. Якщо ви звісно знаєте, хто це. А якщо не знаєте, то нічого, можна. - цей стісняшка чогось відвернувся. Знає щось за собою… Аааа!!!

- Ввввашшша прекрассна даммма, панннне ррректоррре?- спитала я пошепки, але він почув. - То це може ви вбили свою пару? А когось звинуватили, якихось невинних кобррр?

- Я нікого не вбив. - обурився цей лицемір. -  Не знав, хто пара, поки не побачив труп. І взагалі до  чого тут я? Прекрасна дама - то номінальний титул дами якого-небудь лицаря.  А не те, про що ви подумали, адептко, в силу своєї зіпсованості.

- Номінальний, значить. Ах так!

- От саме так, адептко. А от покровитель ваш не буде номінальний. І за ваші прекрасні очі не подарує вам Кринжову Трясовину. Я ж правильно визначив кінцеву мету?