Читати книгу - "Відлуння тиші, Анна Ліє Кейн"

Шум води пролунав так несподівано, ніби над головою хтось перекинув відро. Я навіть відскочила від вікна і підвела голову, намагаючись зрозуміти звідки чекати загрозу.

- Це труби, - заспокійливо промовив Загір. - Такі звуки іноді можна почути тут. Пам'ятаєте історію про товщину стін та вшиті заклинання? Вони не тільки забезпечують довговічність будинку, а й ускладнюють його ремонт. Не бійтеся, на голову не проллється.

Кивнувши, чемно посміхнулася і сховала руки за спиною. Навіть голову опустила, вдавши, що зацікавилася іншими книгами на столі.

Не люблю воду. І тишу, яка більше нагадує закладені під водою вуха, коли водночас і чуєш і ні.

Адже те, що змінило моє життя, вперше сталося саме у воді. Того дня, коли ми великою компанією пішли купатися на річку. Я мала стежити за молодшими братами та сестрами. Мала… але сама була дитиною. Мабуть, я була ровесницею Локайна. Ми грали, веселились, кричали. Але в одну мить усі помітили, що мій молодший брат зник. Я побачила його у воді. Він дивився на мене звідти та гукав.

"Гвен".

Його голос супроводжує мене з того часу, іноді він здається чужим і незнайомим, але я завжди знаю, що це він.

Тоді він дивився на мене, я покликала друзів, але виявилося, що ніхто більше не бачить його. У прозорій воді нікого не було. Не було нікого, кого могли побачити інші.

Його знайшли лише надвечір, коли ми покликали дорослих і викликали допомогу. Дістали з дна та передали батькам.

Зазвичай мертві прив'язуються до місць, де проводили багато часу, або загинули, але брат вирішив залишитися зі мною назавжди. Тепер я бачу його в будь-якій водоймі, що розміром більше за ванну.

І страшенно боюся води.

- Гвенето? - Загір гукнув мене, схиливши голову до плеча. Тряхнувши волоссям, щоб відігнати спогади, я стримано посміхнулася:

- Все в порядку. І ви маєте рацію, я не знаю який може бути мотив. Але те, що ми цього не бачимо, не означає, що цього немає.

- Важко не погодитися.

Більше ніяких звуків води я чула, але залишатися в бібліотеці тепер чомусь було неприємно. По спині пройшовся вітерець, я мерзлякувато повела плечима і запитала:

- Як думаєте, міст сьогодні полагодять?

- Ілліор подався туди, щоб дізнатися, - відповів Загір. У його інтонації мені здалося бажання втішити. - Сподіваюся, що ввечері зможу відправити вас до столиці.

- Було б добре, - прошепотіла задумливо, а потім знову розправила плечі: - Тоді зараз хочу відправитися в кабінет. Потрібно ще звірити символи та спробувати їх зрозуміти.

– Вас проводити? - галантно запропонував чоловік, але я лише хитнула головою:

- Дякую, я пам'ятаю дорогу.

Загір сумно знизав плечима, приймаючи мою відповідь, а я скоріше розвернулась і попрямувала до виходу. Мені потрібно ще раз уважно оглянути символи, які малював Локайн. Шкода, не змогла розглянути ближче ті, що були висічені на капищі. Символи, що розташовувалися по краю басейну, були ще дивнішими. Вони розміщувалися попарно, або мені лише так здалося. Символ невеликий пробіл, ще один символ, і більший відступ. Можливо, так було зроблено для краси, а може, й ні.

До кабінету дійшла, розглядаючи паркет під ногами та старанно відтворюючи у пам'яті ієрогліфи. Кусала губи, розуміючи, що не можу підібрати жодної схожої мови. А ще намагалася пояснити самій собі, звідки взялися написи в кімнаті на третьому поверсі, якщо Серапіна та Ілліор стверджували, що їхній син перебував у своїй кімнаті. Адже Загір мав би почути хлопчика, якби він покинув кімнату? А як же кроки того, хто пройшов нагору переді мною? Адже на третьому поверсі ми нікого не зустріли, ніхто не проходив повз і не спускався.

Від несподіваного припущення, я завмерла на місці. Зупинилася біля самих дверей кабінету, простягнувши пальці до ручки. По спині пробігли крижані мурахи.

Можливо той, хто намагався стерти символи, не спустився з третього поверху? Адже з тієї кімнати, де ми виявили символи, справді був прохід до сусіднього приміщення. А якщо злочинець, почувши нас, перебрався туди та просто причаївся. І пішов лише дочекавшись, коли всі розійдуться?

Але звідки ж узявся той, хто малював символи на стінах? Не матеріалізувався ж він на третьому поверсі відразу? Хоча, мушу визнати, це було б непоганим варіантом. Міністерство Підглядань точно засікло б магію телепортації та міст відремонтували б за лічені години.

Мотнувши головою, я все ж відчинила двері й зробила крок усередину кабінету, але тут на мене чекав неприємний сюрприз.

- Містер Валенті? - здивовано насупилась, розглядаючи чоловіка. Він різко розпрямився, відриваючись від розглядання паперів, розкладених на столі, заклав руки за спину і посміхнувся.

- Здрастуйте, Гвенето! Вибачте, що без попередження. Я тільки-но закінчив заняття з Локайном і хотів з вами поговорити.

Валдор приязно посміхався, дивлячись на мене крізь товсті лінзи своїх окулярів. Напевно, якби не натягнуті нерви, я б поставилася до нього привітніше, але зараз лише сухо кивнула і швидко пройшла до столу, ревниво зсуваючи папери на дальній від гостя край.

- Слухаю вас, Валдоре. Адже ви хочете щось сказати про хлопчика?

- І так, і ні, - загадково протягнув чоловік. Краєм ока я стежила за тим, як він підняв голову і став розглядати стелю та стіни кабінету.

- Тоді попрошу вас говорити коротко, - суворо промовила, схрещуючи руки на грудях і повертаючись до співрозмовника. - Мені ще треба встигнути закінчити свою роботу до від'їзду.

Я дуже сподівалася, що останній станеться саме сьогодні, але за вікнами знову посилювався дощ, намагаючись змити мою віру. Валдор ображено підтиснув губи, оглядаючи мене, а потім несподівано запитав:

- Я чомусь вам не подобаюсь, місис Лурі?

Від подібного питання відверто здивувалася. Вигнула брову і трохи схилила голову на бік.

- А чому ви повинні мені подобатися?

В образі цього чоловіка не було чогось відверто огидного. Він одягався невиразно, буденно. На тлі ідеальних демонів виглядав сільським простачком з відкритим обличчям та дивним поглядом.