Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

не дівчинкою, її дратував. Я намагалася навчити її, але не дуже виходило. Марчелло, який ставав дедалі незграбнішим, поводився зі мною непривітно, ніби моя присутність ускладнювала йому життя. Та й Еліза замість того, щоб дякувати, бісилася від моїх порад і добрих намірів. Щоразу я казала собі: «Годі, у мене своїх справ купа! Сьогодні до неї не піду!» Але все одно йшла, аж поки життя не вирішило замість мене.

Сталися страшні події. Якось уранці, коли я була у сестри (стояла спека, район ще спав під розпеченим пилом; за кілька днів до того на вокзалі у Болоньї стався вибух), зателефонував Пеппе і повідомив, що мати знепритомніла в туалеті. Я кинулася до батьків. Мати обливалася холодним потом, тремтіла всім тілом, мучилася від нестерпного болю в животі. Нарешті мені вдалося умовити її піти до лікаря. Вона здала купу аналізів, і вже за кілька днів їй поставили діагноз: «страшна хвороба». Так називали в нашому районі рак, але й лікарі нерідко використовували цей термін, і я до нього звикла. Нам пояснили діагноз у грубішій формі: хвороба була не просто страшною, а невиліковною.

Батько, дізнавшись ту новину, зовсім занепав духом і впав у депресію. Брати, поглянувши на все це затуманеним поглядом, перші дні побігали навколо, вдаючи занепокоєння, а потім знову повернулися до своїх загадкових справ, якими займалися день і ніч. Обмежувалися тим, що підкидали грошей, які насправді були дуже потрібні для оплати медиків і ліків. Сестра, перелякана у смерть, відсиджувалася вдома: завжди неохайна, у нічній сорочці, готова засунути цицьку Сильвіо за першого його писку. Так увесь тягар материної хвороби ліг на мої плечі, хоч я була на четвертому місяці вагітності.

Але я не думала про себе, мені хотілося, щоб мати зрозуміла, як я її люблю, незважаючи на наші постійні сварки. Я робила все, що могла: попросила Ніно й П’єтро знайти найкращих лікарів, возила матір до тих світил, цілодобово сиділа біля ліжка, коли її терміново прооперували, доглядала за нею після виписки.

Спека стояла неймовірна, я нервувалася. У той час як мій живіт почав випинатися, а всередині росло ще одне сердечко, я з болем бачила, як згасає мати. Мене розчулювало, як вона щосили трималася за мене, – так само, як колись я малою чіплялася за її руку. Що слабшою і переляканішою вона ставала, то більше я пишалася тим, що підтримую в ній життя.

Спершу вона поводилася зі мною грубо, як завжди. Що б я не казала, відповідала нечемно, відмовлялася від допомоги. Лікар? Вона сама до нього піде. Лікарня? Сама поїде. Лікування? Сама дасть раду. «Нічого мені не треба, – бурчала вона, – іди звідси, ти мене тільки нервуєш!» Попри це, вона гнівалася, якщо я затримувалася хоча б на хвилинку («Якщо в тебе важливіші справи, то нічого було казати, що прийдеш!»). Обзивала, якщо я не могла відразу подати їй те, що вона просила. Інколи навіть сама підводилася й пленталася своєю кульгавою ходою, аби довести мені, що я сплю на ходу, а вона – спритніша за мене («Отам, отам воно лежить, Лену! Що у тебе в головешці?! Поки тебе дочекаєшся, вмерти можна!»). Щоразу грубо дорікала за мою чемність у розмовах із лікарями та медсестрами, сичала упівголоса: «Оцим гадам на тебе насрати, поки ти не плюнеш їм у морду! Вони бігають навшпиньках лише перед тими, кого бояться!» Але в душі вона все одно змінилася. Часто сама лякалася власних страхів. Рухалася так, ніби боялася, що підлога під ногами може будь-якої миті провалитися. Якось я застала її перед люстерком. Останнім часом вона часто розглядала себе зацікавлено, чого ніколи раніше не робила. Запитала збентежено: «Ти пам’ятаєш мене молодою?» Потім несподівано, без очевидного зв’язку, звичним грубим тоном змусила мене пообіцяти, що я ніколи не покладу її до лікарні і не залишу помирати там на самоті. В очах блищали сльози.

Особливо мене непокоїла її емоційність, адже раніше вона не давала волі почуттям. Її розчулювали згадка про Деде, думка про те, що в батька можуть закінчитися чисті шкарпетки, розмови про Елізу та її негаразди з дитиною, мій животик, несподівані спогади про голе поле, яке колись простиралося навколо будинків нашого району. Коротко кажучи, разом із хворобою до неї прийшла вразливість, якої раніше не було. І та вразливість посилила її неврастенію, що переросла в капризне страждання: материні очі дедалі частіше наливалися сльозами. Одного разу вона розплакалася лише від згадки про вчительку Олів’єро, хоча завжди її ненавиділа.

– Пам’ятаєш, – казала, – як вона наполягла на тому, щоб ти склала вступний іспит до середньої школи?

І сльози полилися рікою.

– Мамо, заспокойся, – благала я, – чого ти?

Мене збентежив її плач без видимої причини, я до такого не звикла. Вона сама здивовано хитала головою, сміялася і плакала водночас – сміялася, щоб показати мені, що сама не знає, чому плаче.

42

Саме та материна слабкість поступово відкрила шлях до взаєморозуміння й довіри, якої в нас ніколи не було. Спершу вона соромилася слабкості. Якщо під час нападів були присутні батько, брати або Еліза з Сильвіо, вона ховалася в туалеті. А коли вони чемно просили її вийти («Мамо, як ти, відчини!»), то вона не відчиняла, натомість відповідаючи: «У мене все гаразд, чого вам треба?! Дайте хоч у туалет сходити спокійно!» А от зі мною вона несподівано розслабилася, вирішивши виявити свої страждання й більше не стримуватися.

Почалося це одного ранку в неї вдома, коли вона раптом розповіла, чому кульгає. Зробила це з доброї волі, без передмов.

– Ангел смерті вже торкався мене в дитинстві, – гордо заявила вона, – причому тією самою хворобою, що й тепер. Але я його перехитрила, хоч була ще дівчам. І ось побачиш: я й зараз його обману, адже не боюся страждань. Я навчилася терпіти біль у десять років і відтоді не припиняла це робити. А якщо вмієш терпіти, то ангел тебе поважає – поскубе і йде собі далі.

Розповідаючи, вона задерла сукню й показала понівечену ногу, наче то була особлива реліквія, здобута в битві. Потім з вимушеним смішком і сумом в очах нервово махнула рукою.

Від того дня вона дедалі рідше похмуро мовчала і дедалі частіше звіряла мені таємниці. Інколи розповідала справді бентежні речі. Зізналася, що окрім мого батька в неї не було інших чоловіків. Зізналася безсоромно, що в ліжку мій батько абищо і вона не пригадувала, щоб колись їй подобалося бодай з ним обійматися. Зізналася, що завжди його любила і досі любить, але як брата. Зізналася, що єдиною чудовою подією в її житті була та мить, коли народилася я, її перша донька. Зізналася, що найбільшим гріхом, за який