Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

— Ну, це ти розкажи мені: як? Спершу вбив, а потім хату спалив? Чи разом із хатою... живу?

— Не може бути! — мотнув головою запорожець. — Я ж лише з хутора приїхав. Двох годин не минуло.

— От і признався. Так? — обернувся до писаря сотник.

— Цілком вірно, ваша милість, — кивнув той. — Пахолки купця Терентія Мухи, Тихон Луць та Опанас Гладкий, показали, що бачили як від хутора Оробця, якраз перед тим, як вогонь спалахнув, у бік Сміли поскакав вершник. І тепер ми знаємо, хто це був. Чи ти й далі відпиратимешся?

«Марічка загинула! Марічки більше нема! — ця думка розпеченим залізом палила мозок, не даючи думати ні про що інше. — Більше немає…»

— Чого замовк? Думаєш, як відбрехатися? — сотник став прямо перед козаком. — Не намагайся навіть. Монисто, яке ти Лейбі продати хотів, видає тебе з тельбухами. Покажемо рідним, і вони його впізнають. Тож як не крути, а плаче по тобі шибениця.

— Якщо все так, як ти кажеш… — насилу повертаючи язиком, ніби той раптом став кам'яним, вимовив Нестор, намагаючись хоч якось упоратися з думками, що шаленим табуном носилися в голові. — То навіщо вам моє зізнання? Адже ви вже все вирішили. Так?

— Ну, як сказати… — зненацька змінив тон сотник. — Наприклад, душу облегшити… Та й потім, мало як воно насправді було? Може, ти не хотів її смерті? Посварили трохи... А ти он який здоровило — сила так і пре. Моїх хлопців так приложив, досі стогнуть. Не розрахував силу, штовхнув... от молодиця головою об піч і вдарилася. А то й зовсім якась безглузда халепа трапилася. Повеселилися ввечері, діло молоде ... Хильнули зайву, та й не помітили, як свічка впала… Ти встиг вискочити, а небіжчиці не пощастило. Тих, хто бачив, як усе насправді було, немає. Тож справу по-різному повернути можна. Поміркуй… Усе від тебе залежить.

Вкрадливий тон і майже батьківський погляд настільки не в'язалися з усіма попередніми діями, що Нестор навіть головою похитав, наче відганяв туман. Повірити, що сотник несподівано змінив гнів на милість і щиро дбає про долю запорожця не виходило при всім бажанні. Значить, у нього в цьому є свій інтерес. Але який?

Перш ніж підвісити до стелі, з Нестора зняли верхній одяг і, напевно, обшукали. То ж знають, що в нього за душею лише півтора десятка дукатів. Не бозна-які гроші. Лише пару коней або п'ят корів купити. Та й навіщо їм проявляти милосердя, якщо це золото можна просто забрати? Страчений точно нікому скаржитися не буде. Ні, не сходиться... Щось тут не так.

Нестор підвів голову і мовчки глянув у вічі сотникові. Начебто пропонуючи тому продовжувати.

Але той, натомість, відвернувся і відійшов убік. Не наважується сказати головне, чи що?

— Пане сотнику! Перепрошую, що втручаюся, — несподівано озвався писар. — Але якщо буде на те ваш дозвіл, то я спробував би поговорити з козаком по-своєму. Вам, не з руки, а я йому все зрозуміло розтлумачу.

— Добре… — сотник ніби тільки й чекав на ці слова. — Я піду, покурю, а ви поговоріть.

Сотник вийшов, а писар зайняв його місце.

— Поговоримо?

— Ваша хата, то й ваші звичаї, — хмикнув Нестор. Хотів знизати плечима, але тільки скривився від болю в суглобах. — Якщо господар хоче поговорити, то як гість може йому відмовити?

— Жартуєш? Ну, ну… Хоча чому ні. Домовимося — вийдеш звідси цілим і неушкодженим. Ще й грошенят заробиш. Якщо пан сотник буде у доброму настрої.

— І про вбивство забудете?

— Ти ж чув, що свідків немає. Як все було насправді, достеменно невідомо. Може, вдова сама від туги руки на себе наклала? Та й кого це насправді хвилює? Мало на світі баб, чи що? В одній тільки Смілі зо три десятки вдовиць проживає.

— Навіть так? — слова про смерть Марічки знову боляче шкрябонули по серцю, але зараз не час було перейматися горем. Спершу звідси треба вибратися. А вже потім він розбереться, що трапилося на хуторі Оробцов. І якщо Марічку справді вбили — то знайде та покарає розбійників. — І що ж для цього треба зробити?

— Справжня дрібниця… — аж розцвів писар. — Для тебе не має жодної цінності.

— Навіть так? І що ж у мене є непотрібного, але настільки важливого для пана сотника, що він готовий заплющити очі на вбивство?

— Відпиши сотні землю, котру заповів тобі Твердохліб. Ну, навіщо запорожцеві цей тягар? Для вас же одне важливе — свобода. Степ, кінь та шабля. І гуляй, як вільний вітер. А земля — ​​вона турботу любить. Осядеш — з гною вилазити не будеш. Та й без господині ніяк. А де баба — там і діти. Озирнутися не встигнеш, як малеча по лавках розсядеться. Рік-два-три витерпиш, а потім вовком завиєш. Осідлаєш коня і втечеш, кинувши все те напризволяще. Залишивши дружину солом'яною вдовою, а дітей — сиротами. От скажи, воно тобі справді треба?

— Складно балакаєш…

— Надивився, — пирхнув писар. — Думаєш, ти перший із Січі, хто до міста прибився? Побувало вашого брата у нас. Та ось тільки лишилося всього двоє. Один — бо в сідло не може сісти, ноги немає. Другий — ковалем став. Але він, як я дізнавався, і на Низу більше займався ремеслом, ніж козакував. Ну, так що? Кликати сотника? Підпишеш дарчу грамоту?

— Гм… Ти щось про гроші згадував? Чи почулося?

— Це не від мене залежить, — розвів руками писар. — На все воля пана сотника. Але, я думаю, що він гідно оцінить твою зговірливість. І трохи грошенят відсипле. Ми ж змовилися, га?