Читати книгу - "Апологія Сократа. Діалоги"

— «Отже, до насолоди тягнетесь як до добра, а страждання уникаєте як зла?»

Протагор погодився.

— «Виходить, злом ви вважаєте страждання, а добром насолоду, бо ви тільки тоді насолоду називаєте злом, коли вона позбавляє вас більших насолод, ніж ті, що в ній містяться, [D] або приносить більше страждань, ніж дає насолод; якщо ж ви з якоїсь іншої причини називаєте задоволення злом і маєте на увазі якийсь інший наслідок, то, може б, ви нам це сказали, але ви не зможете».

[E] — І мені здається, що не зможуть, — сказав Протагор.

— «Знов-таки, якщо мова зайшла про біль, невже той самий хід розмірковувань приведе до чогось іншого? Адже ви тоді називаєте біль чимось добрим, коли він або усуває болі, більші від того, який міститься в ньому самому, або приносить насолоди більші, ніж ці болі. Якщо ви, називаючи саме відчуття болю чимось добрим, маєте на увазі якусь іншу мету, ніж та, про яку я говорю, то можете нам її вказати. Але вам годі її вказати!»

— Правду кажеш, — відповів Протагор.

— Далі, — сказав я, — якби мене люди запитали: «За­ради чого ти стільки про це говориш і до того ж на всі лади?» — «Вибачте мені, — відповів би я, — по-перше, нелегко показати, чим, власне кажучи, є те, що ви називаєте «віддаватися насолодам», відтак саме в цьому полягає все доведення. [355] Адже ще тепер у вас є змога відмовитися від того чи того, коли ви якимось чином зумієте довести, що добро не є насолодою, а чимось іншим, або зло — не є стражданням, а чимось іншим. Або чи достатньо для вас приємно прожити життя без страждань? Якщо цього для вас достатньо й ви не можете довести, що добро або зло — це щось інше й дає інші наслідки, то слухайте далі». Якщо це так, то я заявляю вам, що ваше твердження смішне, коли кажете, начебто часто-густо людина хоч і знає, що щось погане, і хоч має змогу не чинити зла, все ж коїть зло, охоплена й спантеличена насолодами. З другого боку, ви кажете, що незрідка людина, хоча знає, що таке добро, не хоче творити його [B] заради скороминущих насолод, ставши їхньою жертвою.

А наскільки це смішний погляд, вам стане зразу ясно, якщо ми не будемо послуговуватися багатьма назвами: «приємне» й «клопітне», «добро» і «зло», а оскільки тут ідеться про два поняття, то й будемо вдаватися для їх позначення до двох назв. Спочатку розглянемо «добро» і «зло», потім «приємне» й «клопітне». [C] Домовившись так, ми скажемо: «Людина, хоч знає, що зло є зло, все-таки коїть його». Якщо ж хтось запитає нас: «Чому?», — ми відповімо: «Тому що переможена». — «Чим?» — запитають нас.

Нам уже не можна відповісти, що насолодою, бо замість насолоди з’явилася інша назва — «добро». Отже, у відповідь на попереднє запитання скажемо, що вона переможена… «А чим же саме?» — запитають. «Добром, клянусь Зевсом!» — доведеться відповісти. А якщо трапиться, що запитання ставить жартівник, він розсміється й скаже: [D] «Далебі, смішні речі ви говорите, начебто хтось коїть зло, знаючи, що це зло і що не годиться цього робити, і все ж коїть його, поборений добром! А чи, — скаже він, — добро в нас не здатне подолати зло, чи здатне?» Ми відповімо: ясна річ, що не здатне, бо інакше не помилявся б той, про кого говоримо, що він став жертвою насолод.

«А чому, — можуть спитати нас, — добро буває нерівноцінне злу або зло нерівноцінне добру? Чи не тому, що одне з них буває більше або менше, що одного багато, а другого менше, або ще чомусь?» І не змогли б ми подати іншої причини, крім оцієї. [E] «Отже, ясна річ, — скаже він нам, — що під висловом «бути переможеним» ви розумієте таке: вибрати більше зло замість меншого добра». Ось такі тут справи.

А тепер поміняймо назви тих самих речей на «приємне» й «клопітне» і скажемо, що людина чинить, — раніше ми говорили «зло», а тепер скажемо «клопітне», — [356] знаючи, що воно «клопітне», але віддаючись насолодам, зрозуміла річ, таким, які не здатні здобути над нею перемогу. Як інакше можна порівнювати й оцінювати відношення насолоди й страждання, коли не перевагою одного порівняно з другим або відносною недостачею? Адже вони можуть бути більші або менші одне від одного, сильніші або слабші, може бути їх більше або менше. А якби хтось сказав: «Але ж, Сократе, велика різниця між приємним зараз і тим, що лише пізніше має з’явитись або як приємне, або як клопітне», — я сказав би: «Невже тут різниця не в тому самому, тобто в насолоді й стражданні, а в чомусь іншому? Бо неможливо, щоб вони відрізнялися чимось іншим. [B] Але як людина, котра вміє добре зважувати, ти складеш докупи приємне й складеш клопітне, те, що близьке, й те, що далеке, і, поклавши на вагу, скажеш: чого більше? Якщо ти зважуєш різні насолоди, то вибирай завжди для себе більшу, а якщо на шальках різні страждання, то вибирай менше і ті, яких менше. Якщо ж порівнюєш насолоду із стражданням і якщо приємне переважить клопітне, або віддалене — близьке, або близьке переважить віддалене, то треба виконати те, на чийому боці виявиться перевага; якщо ж клопоти переважать приємність, тоді його не треба виконувати. [C] Хіба не так маються справи, люди?» — сказав би я їм. Знаю, що вони не могли б сказати нічого іншого.

Такого ж погляду був і Протагор.

— «Якщо все це так, — скажу я, — то дайте мені відповідь на таке: одна й та сама величина видається вашому зорові зблизька більшою, а здалека меншою, чи не так?» Вони підтвердять. «І подібно товщина й чисельність? І звуки, рівні між собою, зблизька видаються сильнішими, а здалеку слабшими?» [D] Вони притакнули б. «А якщо наш добробут полягає в тому, щоб і створювати, й одержувати речі великого розміру, а уникати й не створювати дріб’язку, то що приносить нам більшу користь у житті: вміння міряти чи зорове враження? Хіба останнє не вводило б нас в оману і не спонукувало б нас не раз ту саму річ ставити то вище, то нижче, помилятись у своїх діях і при виборі великого й малого? [E] Вміння вимірювати позбавляло б значення оцю оманливість і, з’ясувавши істину, приносило б спокій душі, яка перебувала б в істині, і приносило б користь життю». Невже б не погодилися із нами люди, що в даному випадку вміння вимірювати — корисна справа, чи назвали б якесь інше вміння?

— Уміння вимірювати, — погодився Протагор.

— «Ну що ж? А якби щастя нашого життя залежало від правильного