Читати книгу - "Тіні червоного місяця, Кулик Степан"

— Угу… вже біжу. Тільки шнурки випрасую.

«Не розумію»

— Поясню… Ти як собі це уявляєш? Я зараз весь такий, неймовірно крутий, вискакую на вулицю і починаю ловити перехожих і… еее… очищати?

«Ну, приблизно... А що не так?»

— У вікно глянь.

«І що там?»

— Ніч. Як мені розглядати чорні контури демонів у непроглядній темряві? Просити можливі жертви пройти до найближчого ліхтаря, щоб я міг їх ретельніше оглянути на предмет незадекларованої наявності демонічних сутностей?

«Гм… Звучить не дуже розумно»

— Як мінімум. А по-друге, — комендантська година. І в мене набагато більше шансів нарватися на патруль, якому доведеться пояснювати свою любов до нічних прогулянок, ніж зустріти випадкового перехожого. І оглядати вже будуть мене.

«Про це я не подумала»

— Але я подумав. Тож вчинимо згідно із завітами пращурів. Які, по замовчуванню, були, як мінімум, не дурніші за нас.

«Якими?»

— Тими, які стверджують, що ранок вечора мудріший, а квапитися треба тільки при лові блох і при проносі. Або коли чоловік неочікувано повернувся… Що означає, зараз я йду спати і набиратися сил, а завтра дивитимемося і думатимемо, що і як робити. Бажано, не привертаючи увагу правоохоронних органів.

«Але…»

— Жодних «але», — відмахнувся я, для вагомості плеснувши долонею по столу. — Поспішати треба повільно. Щоб не повторити історію індика.

«Знову незрозуміло»

— Не бери в голову. Добраніч. Тобі теж відпочити не завадить.

Тихто невдоволено пирхнула, але напис на екрані не з'явився. Схоже, переконав. Ну, або хоча б змусив прийняти мою думку.

Перш ніж іти до спальні, підійшов до вікна і відсунув штору. Від криваво-червоного світла, що хлинуло в кімнату, стало реально не по собі. Немов у вигрібну яму зазирнув. На мить навіть здалося, що зовні потягло гниллю. Але ні… Вікно зачинене щільно. Проте відчуття бруду залишалося. Поки я знову не засмикнув гардини. Не залишаючи жодної щілини.

Лариса спала міцно, але при цьому зайняла стратегічно вивірену позу, влігшись чітко по діагоналі. Тобто, щоб я, хоч-не-хоч, змушений був її пересунути і розбудити.

— Ммм ... Чого? — удавано обурилася дівчина, при цьому спокусливо потягуючись. Так, щоб ковдра немовби випадково сповзла, спокусливо відкриваючи налиті груди. — До ранку не почекаєш?

— Вибачай, — гмикнув я, безцеремонно повернув на бік, обличчям до стінки і злегка плеснув по дупці. — Спи, спокуснице. Монстр — він теж людина.

— Ну, як знаєш… — розчаровано зітхнула Лариса, але не стала наполягати. А ще хвилиною пізніше розмірено засопіла.

Я примостився поряд, заплющив очі і спробував вишикувати думки, що мов цигани на ярмарку, безладною та галасливою купою товклися в голові. І не помітив, як заснув.

Ранок почався із запаху смаженої ковбаси, ароматів кави та почуття, що в моєму житті нарешті з'явився сенс. Якщо останні роки я розплющував очі з думками «О, я знову прокинувся? А навіщо?», то сьогодні вперше за довгий час першою думкою було: «Брешеш, ще повоюємо!»

Рвучко схопився…

Угу… зараз… повільно зліз із ліжка. Все ж таки вік не обдуриш, і незважаючи на душу, що співає від передчуття щастя, — поношене і бите життям тіло фізично до подвигів і звершень готове не було. І з цим терміново треба щось робити. Для початку хоча б розім'ятися.

Помахав руками, покрутив корпусом, присів кілька разів, незважаючи на скрипи в колінах, прийняв упор лежачи... Віджався... один раз. І ліг, уткнувшись обличчям у килим.

Трясця… Супермен нервово курить осторонь… щоб не іржати, як кінь.

— Михасю, тобі погано? — почувся стривожений голос Лариси.

— Нормально… — я повільно підвівся, намагаючись не кректати. — Запонка закотилася...

— Запонка? — здивовано перепитала дівчина.

— Не бери в голову, — відмахнувся я, приймаючи вертикальне положення. — Знаю, що раритет, але я ще маю. — І різко змінив тему. — Це чим так смачно пахне?

— Яєчню посмажила, — все ще трохи розгублено поглядаючи на мене, відповіла Лариса. І пояснила. — У холодильнику, крім пельменів, нічого немає. Але ж не починати з них день? Трохи згодом схожу в магазин, прикуплю нормальних продуктів. Досить уже на холостяцькому мінімумі жити. Мені потрібний сильний і здоровий чоловік, а не… — тут вона розважливо замовкла. — Загалом сніданок на столі. І в тебе п'ять хвилин максимум, якщо не хочеш їсти холодне.

Холодного я не хотів. Тож із ранковою гігієною впорався в рекордно короткий термін, і вже за кілька хвилин жадібно поглинав смажені на ковбасі збиті яйця. Що, до речі, також було нетипово для мене нинішнього. Горня кави, максимум, з бутером — роками був моїм звичайним сніданком. Та й той жував мляво, наче послугу робив. А тут такий апетит, немов я всю ніч вагони розвантажував… як у студентські роки.

— Дякую.