Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

Однієї ночі хлопи вийшли на високу полонину оглядати заграву. Далека й тиха, з цієї відстані вона виглядала як відблиск іншого світу.

— До нас не прийдуть, — сказав Йоахим після довгої, дуже довгої хвилини тиші.

— Прийдуть, батьку, — відказав Якуб.

Усі знали, що юнак правду каже. І всі повернулися до своїх домів, вдаючи, що вогонь ніколи не прийде. Пасли овець в горах і збирали яблука в долинах. Жили.

На святих Архангелів Гавриїла, Михаїла і Рафаїла дияволи запалили вогнища також і в Бескиді. Якуб був тоді на полонинах, випасав овець. Як тільки побачив вогонь у долинах, одразу ж прожогом побіг у село. Але вертатися вже не було куди.

Наступного дня пастухи вбили всіх овець. Не було вже для кого тримати отари, а м’ясо придасться на зиму. Полонина парувала від крові, її гірко-іржавий запах приваблював вовків і ласок з усієї околиці. Знесамовитілі після втрати близьких пастухи відганяли їх вогнем і гарчали, показуючи ікла; від їхнього вигляду хижаки тікали, підібгавши хвости.

Ватаги хамів, у яких відібрали їхнє нужденне життя, волочилися по горах. Брудні, схожі на вовків більше, ніж самі вовки, подібні на рисей більше, ніж рисі, й здичавілі більше, ніж дикі кабани, вони кусали наосліп кого тільки можна. Найчастіше, однак, підходили під татарські табори. Потім знаходили вартового з розпоротим животом і кишками, зав’язаними навколо шиї, а часом із горлом, розшарпаним у криваві тріски, як загризеного скаженими псами. Раз опришки вдарили на цілий невеликий табір. Рознесли заскочених зненацька вершників на клоччя, а з їхніх голів насипали піраміду. Так-бо чинили татари у захоплених містах і селах.

Тією вовчою бандою командував не хто інший, як Якуб. Поки сувора карпатська зима добігла кінця, всі татари ціпеніли від жаху на звук його імені. В чамбулах виставляли подвійні й потрійні варти — не помагало. Коли Якуб і його дружина вибирали собі за ціль якийсь загін, то з’являлися безшумно, наче вечірня імла, і залишали кілька розпанаханих горлянок. Коли орда підхоплювалась на ноги, аби схопити їх, вони мчали вже ген, далеко, якоюсь відлеглою полониною.

Але Якуб не тільки мстився й мордував татар. Іноді прокрадався до того чи того табору й викрадав продовольство, а також скарби, які загарбники до цього награбували, або звільняв взятих у ясир бранців і бранок. Допомагав їм потім засновувати нові поселення, озброєні й оточені частоколом, високо в горах, неподалік міста Зміїного Короля. Сам Батько Змій присилав не раз воїнів для охорони тих поселень, бо в ті дні пани жили у згоді з хамами й не переслідували їх, як сьогодні. На нових поселеннях татари ламали собі зуби, і марними були їхні швидкострільні луки й прудкі коні. Поселення стояли, як камені, як самі гори — ані їх порушити, ані вкусити.

Невдовзі звістки про Якуба дійшли до самого великого хана. Він визначив нагороду за його голову: втричі більше золота, ніж вона важить. Ті, однак, що на це золото спокусилися й вирушали по Якубову голову, швидко втрачали власну. Бачачи, що людська сила мало що може, хан послав у Бескиди Алла-акбу, божка, якому поклонялися татари.

Чамбул за чамбулом рушали в гори татарські війська. Такої сили не бачили в цих краях від часів, коли князь Хоробрий ішов на Київ. Орда не марнувала часу на плюндрування змордованої вже попередніми нападами землі. Незабаром стало ясно, що її метою є серце зміїної країни: Жмігруд. Під копитами коней тремтів Бескид, і навіть Зміїний Король ворухнувся у своєму сні.

Керівництво Жмігрудом перейняв Смеркород. Магура, хоч і велика чорнокнижниця, а до того ще й донька Короля, була все ж тільки бабою, і ніхто б не ставився серйозно до її наказів, нехай і наймудріших. Про Мрука ж усі знали, що і так немає від нього великої користі, і лишили його під його яблунею поза мурами міста.

Смеркород щоденно об’їжджав усі сім мурів міста, весь у білому, на своєму чудовому сивому драконі, а де тільки з’являвся, оборонці міцнішали духом.

А горизонт густішав і чорнішав від ворожих військ. Татари оточили Жмігруд широким півколом. Спершу намагалися обстріляти місто зі своїх дугоподібних луків, які посилали стріли удвічі далі й з трикратно більшою силою, ніж звичайна зброя. Могутність чорнокнижників сягала, однак, ще далі, і ті луки перетворювалися на отруйних змій. Тож нападники відступили поза межу заклять і чекали. Смеркород знав, що цього атакуючим вистачить. Татари мали могутніх союзників, які називалися час і голод, а з одним і другим ніколи не вигравав навіть наймогутніший чорнокнижник. Здавалося, проте, що допомагає їм іще щось, щось з-поза світу, щось, що випало з уваги змій.

— Остерігайся, Смеркороде, — сказала Магура, бачачи, що чародій безсило метається по частоколу. — Щось грізне йде з тими військами.

— Якщо Змій з нами, хто ж проти нас? — обурився старий. Магура-бо була тільки жінкою і не могла всього знати.

На третю ніч облоги Смеркород веде зміїний люд до бою. Діти змій ідуть під захистом темряви й чарів Магури, без жодного звуку, наче тіні. Ніч беззоряна, і найменший блиск не мерехтить на вістрях їхніх мечів ані на сталевих шишаках. У місті не залишилося нікого, хто міг би тримати зброю. Смеркород повів у бій усіх, кого тільки можна.

Татарський табір вибухає криками, коли зміїні люди вискакують зненацька. Але це не крики жаху розгублених людей, які пробуджуються тільки для того, щоб загинути від ударів ворогів. Смеркород застає татар, які пильнують перед наметами із шаблями в руках і в повному обладунку. Чорнокнижник вже знає, що програв. Що підвів свій народ.

Ще міцніше стискає меч і рушає до бою.

Залізо співає об залізо, в повітрі розлягається шипіння. Алла, Алла! — татарські вигуки летять у ніч. Зміїний народ б’ється і гине в мовчанні. Чорнокнижники перегукуються між собою, аби тільки зібрати біля себе якнайбільше своїх, оповити їх покровом зачарованої імли й порятувати від бойні кого тільки можна. І тільки Смеркород зі своїми прибічними не відступає, а врізається щораз глибше в татарські шеренги, кладучи ворога трупом направо і наліво. Далеко, далеко перед собою бачить прапор із вигнутим серпом місяцем, прапор Алла-акби. Вирвати жало звіра, розтоптати татарську силу, вбити їхнє божество —