Читати книгу - "Дума про Хведьків Рубіж"

І тут на хуторі звичайно ж, був гетьман.

Ім’я йому — Іван Остапович Виговський.

Власне, дане твердження мене особисто нітрохи не дивує. Зрештою, на кожен Суботів свій гетьман.

Іван Остапович сьогодні випив. Сидів він за дубовим столом, що тріщав від наїдків і питва, разом зі старшинами. Був там писар, сотники, полковники, та хто хочеш. Ото сидів Іван Остапович за дубовим столом…

Одна невеличка деталь перед тим, як я повім вам його річ: учора пройшов добрий літній ливень, і стріха у гетьмана протекла. Про його будинок мова, звичайно. Так ото протекла стріха, і хай. Аж ні, залатати руки ні в кого не дійшли, і там, на горищі, зібралось чимало вологи. Не висохла вона й не витекла. Тепер капає безперестанку прямо посеред столу товариству. Хвильку тому один із полковників махнув з гарячки рукою і розлив якесь заморське винце прямо туди, куди капає.

І от тепер іде розмова, а писар усе поглядає на калюжу.

Погляда він, погляда, а сам і думає, наче то кров зі стелі скапує і бризкає. Писар раз за разом очі тре і тре, боїться, щоб їх кров’ю не заляпало.

— Пиши, писако, Гуляницькому письмо, най готує своїх вояк. Та хутчіш, хутчіш мені, бо я прибуду скоро. До бісової матері мені Сірко, що засів у себе зі своїм воїнством і шаблями маха. Зараз про Хмельницького мова. Заткнися, мені, сотник, і не перебивай, вража душа, гетьмана! Із Хмелем він знався. Я вам так скажу, товариство-звитяжство: і Хмель, і Переяслав — то страм! Страм для України, не більше! Москва і з самим дідьком зійдеться, аби Україну поділити. Отаку дулю мені наділять! Велику гетьманську дулю, вражі сини, мені наділять! О! Я крові зажерливої старшини не пожалію і шаблі й пороху на них не пожалію — ув ад до бісової матері усіх! Ясно чи ні, вельмишановне панство?!! Тьху, змій його матері, похлинувся! Так ото слухайте мені сюди й не перебивайте! Татарва, вражу душу, нам не підмога, як казав дехто. Татарва — то бісові діти, надії на них нема. Я й сам лад дам! Я й сам кого хочеш на палі посаджу і на гаки за ребра почіпляю! Царя у Москві, а своїх сучих дітей, хто мені на дорозі стане — по хуторах малоросійських висіти будуть! Ясно чи не ясно?!!

Писар усе шкварив той розтриклятий лист і утирав очі од крові.

На вулиці дівчата витягували:

   Ой на горі три калини пали в воду,

   Ой не плач, дівчино-дівчинонько.

А сонце встигло сховатись за обрій.

В кінці листа замість підпису гетьмана чогось притулив:

«Хто меча візьме, той від меча і впаде».

МарА — одна з основних вампірських вимов. Власне, достеменно невідомо, як вона звалась насправді. Дану назву присвоїли їй уже люди. Можна вважати, що на нашій території знали тільки МарУ, бо вона була основою тутешніх упирських діалектів. По відношенню до упирів поняття «мова» не застосовується, адже способи виразу думок на кшталт МарИ не мають ознак людських мов. Правильно вживати термін «вимова». Вимова утворює діалекти, їх може бути більше тисячі на невеликій території. Жоден діалект, як і сама вимова, по відношенню знову ж таки до даної цивілізації, у свою чергу не можуть вважатися процесами звукової природи. Саме тому МарІ не притаманні слова. Їх заміняють «поняття». Самі поняття дуже важко, майже неможливо охарактеризувати через те, що психічна природа упирів кардинально різниться людській. Відомо лише, що поняття мають значно ширший спектр семантики у порівнянні зі словами. Також використання понять значно інтенсивніше, ніж слів. Упирі спілкуються між собою якимось досі нез’ясованим способом. Власне, спілкування це також удаване, усю психічну активність у царстві зазвичай контролює княжа сім’я, і тому комунікативні процеси централізовані й спрямовані до правлячого княжого роду. Інколи вампіри говорять, але тоді їхня вимова набуває ознак людської мови і стає говіркою — гібридом вимови та власне мови, компіляцією понять і слів. Слово МарА зараз вийшло з обігу і має архаїчне значення, наприклад, у випадках, коли кажуть: він марить, марево, якась мара, змарніти, тобто психічна діяльність людини виходить за рамки свідомості, і слова замінюються частково «поняттями». За такими випадками можна прослідкувати присутність рудиментів упирського світосприйняття у мисленнєвій діяльності людей, а відтак, посилаючись на лінгвістичну теорію Сепіра — Уорфа, зробити висновки про генетичну спорідненість біологічного виду «хомо сапієнс» зі стародавніми упирськими генезисами.

ІІ

Республіканські легіони Святослава Топеша, про які мова велась дещо раніше, як зграї круків на падло, скрізь тяглися у хвості гетьманських військ. Пересування їх провідники, тобто командири загонів, здійснювали переважно після полуночі організовано і масово, подалі від шляхів та поселень. Робилася та таємничість більше про всяк випадок, ніж за необхідністю, бо після побоїщ по хуторах та селах на міріади тіней в нічному небі, що рухались із величезною швидкістю і, мов сарана, закривали собою небо, просто нікому було дивитись.

Переможний хід Топешевих жайворів не був ні пишним, ні урочистим. Гетьманські війська днями рухались мляво на схід, атакуючи неугодні їм населені пункти і тягли ув обозах між зброї та припасів подекуди накриті чорним ганчір’ям труни. Більшість козаків думали, що то якісь старшини, павші в бою, і їх тепер тягнуть до місця поховання. Дехто навіть висловлював припущення про сховані там скарби. Правда ж полягала у тому, що з заходом сонця десятків зо два втаємничених ходило відкривати ті труни, піднімати з них передніх провідників і поїти чимось зі срібних фляжок. Передні ведучі виходили в степ стрічати легіони. У той же час за декілька миль від козацьких таборів на захід замикаючі (щось на кшталт уповноважених за пересуванням армій) шикували частинами упирів і поспіхом віддавали провідникам. Упирі виповзали з льохів, хлівів, печер, навіть козацьких підземних монастирів (Господи сохрани!), де ті мали місце.

Квапливо шикувались, отримували суворо відміряну норму бовтанки, орієнтувались на провідників і линули за обрій. Веселенька, скажу я вам, картинка. З тими фляжками бігали дівчата й молодиці, тикали їх ведучим. Часто самі роздавали легіонерам, що обступали їх. Легіонери, біс його