Читати книгу - "В обіймах привида, Анні Флейм"

— Чому ти подумала, що зі мною щось сталося?

— Та як тут не подумати! — сплескує руками покоївка, переступивши поріг. Я помічаю, як вона чіпким поглядом пробігає по решті кімнати. — Вхідні двері — навстіж, ви не відгукуєтесь… Пана Себара також не… — запізніло підхоплюється дівчина, — йой, я тут волаю… А він же спить ще, мабуть?

— Я… Не знаю, Ліно, — із зітханням повідомлюю я. — Ми вчора дуже… посварилися.

Погляд покоївки знову чіпляється за дзеркало.

— Так, воно розбилося під час сварки, — спокійно підтверджую невимовлену здогадку Ліни.

— Він нічого вам не зробив?..

Вимучено усміхаюсь та відводжу погляд, розмірковуючи, чи варто казати дівчині, яка так щиро за мене хвилюється, що якби не втручання привида, Себар взяв би мене підступом та силою? Відповідь очевидна.

— Ні, Ліно. Хоча явно мав намір, та зі мною все гаразд. Але я дійсно не знаю, куди він пішов після того, як отримав відсіч. Я тоді лягла спати. Тому у себе він чи ні — не знаю.

Полегшення виразно відбивається на обличчі покоївки, але одразу ж у неї напоготові з'являється інше запитання:

— А привид? Він вам не дошкуляв?

— Ні, привид мені точно не дошкуляв, — тепер моя усмішка цілком щира. — Мені навіть здалося, що саме він став причиною, чому Себар не став наполегливіше… домагатися свого. 

Очі покоївки округлюються, але тактовність виявляється сильнішою за цікавість і все ж утримує її від подальших розпитувань. А практичність одразу спрямовує думки в інший бік, бо наступна фраза вказує на те, що Ліна мені повірила.

— Пані Ерзо, готувати сніданок тільки для вас чи все-таки на двох? — задумливо запитує вона і додає: — Санна нас прихистила, тому ми вже поснідали.

— Думаю, краще на двох, — відповідаю їй в тон. — Навіть якщо пан Себар не снідатиме — віддаси їжу Хальфу з собою. Мені о десятій треба до магістратуму, і я не знаю, скільки там пробуду.

— Гаразд, скажу Санні, — киває покоївка.

— Вона приїхала з тобою? — здивовано піднімаю брову.

— Так, вона і Карл. Дівчат Санна не пустила, сказала, що краще почекати, доки привид звикне до наявності людей в маєтку, а далі буде видно.

— Ну, хоч так, — філософськи зауважую я.

— Не засмучуйтесь, пані Ерзо, — Ліна розуміє мене по-своєму і квапиться заспокоїти, — я впораюсь з усією роботою.

— Не сумніваюсь в цьому, — знову обдаровую її щирою усмішкою.

Головне, щоб Себара не почали надто завзято шукати. Прикро, що так вийшло загалом, але те, з якого боку показав себе колишній повірений, витравлює з мого серця всі крихти жалю стосовно його долі. Є речі, які неможливо пробачити.

— Кажеш, Санна вважає, що привид з часом звикне до людей? — запитую я, помітивши, як Ліна переминається з ноги на ногу, вочевидь не знаючи, починати прибиратися у мене чи піти по інших справах.

— Вона сказала трохи інакше, — несподівано ніяковіє дівчина. — Що можливо ви зможете пом'якшити його норов, якщо вже не боїтеся його. А там може й до інших людей він почне ставитися ласкавіше.

Еге ж, пом'якшити норов. Тут би хоч якусь спільну мову знайти й не розлютити випадково, бо надто наочною була демонстрація його здатностей.

— Що ж, побачимо, як воно буде, — знизую плечима та берусь за гребінець, щоб нашвидкуруч привести до ладу волосся. — Приберись тут у мене, будь ласка. А я поки що… — зітхаю, наче приймаю непросте рішення, — зазирну до пана Себара, раптом він повернувся, доки я спала. Хочу повідомити, що краще йому поїхати геть найближчим часом.

— Добре, пані Ерзо.

Дівчина вислизає з кімнати та збігає вниз сходами. Я ж натягаю на ноги кімнатні черевички, неспішно переступаю поріг спальні, причиняю за собою стулку і неохоче прямую до сусідніх дверей. Дорогою чую голос Ліни, що просить Хальфа щось занести нагору. Мимоволі відчуваю ніяковість через цей прояв турботи — віддана дівчина явно збирається забезпечити мені весь можливий захист під час так званої розмови з Себаром.

Якого в чорній спальні немає і бути не може — якщо Ліам не збрехав. Адже там надто легко було б його знайти.

Втім, я маю продовжувати грати роль, тому тричі стукаю у двері. Очікую на відповідь. Знову стукаю. Знову очікую. І лише після цього роблю спробу відчинити. Двері не замкнені, тому легко піддаються. Кімната очікувано порожня, на ліжку розкладений якийсь одяг, одна з трьох наявних в спальні скринь — з піднятою кришкою. Не маючи жодного бажання затримуватись тут понад необхідне, я вже збираюсь зачиняти двері, але мимоволі завмираю на місці, краєм ока помітивши якийсь рух у найближчому до себе куті — поруч із входом до вбиральні.

Це Ліам.

Привид стоїть, притулившись плечем до стіни, і одразу прикладає блідий палець до ледве рожевих губ, щойно ловить мій погляд. Швидким кивком наказує мені зайти всередину. Не зрозумівши його наміру, я запитально зиркаю на некроманта, але вказівку все ж виконую — хоч і гадки не маю, як потім це пояснюватиму Ліні. Привид же тепер вказує кудись вбік. Простеживши очима у вказаному напрямі, я не помічаю нічого, вартого уваги — там стоїть ліжко — тому розгублено хитаю головою. 

Те, як привид роздратовано закочує свої холодні сині очі, чомусь здається мені кумедним, і я ледве втримуюсь від вельми недоречного зараз смішку. Ліам, схоже, остаточно втрачає терпець та відлипає від стіни, після чого прямує до ліжка та недбалим рухом торкається узголів'я. Воно зібране з дерев'яних пластин різних відтінків темно-сірого кольору, і одна з цих плашок від'їжджає вбік.

З відстані в півдесятка кроків я бачу, що це схованка, в якій лежить щось схоже на тоненький стос пергаменту.

— Що це? — пошепки запитую я.

Замість відповіді я отримую мовчазне запрошення, мовляв, подивись сама. Попри явну глузливість цього жесту, наближаюсь до узголів'я і починаю продивлятися аркуші пергаменту. Їх лише три, але від змісту першого ж у мене округлюються очі. 

Це мій заповіт.

В якому я, леді Ерзебетта Арід-Латойр, у випадку своєї смерті, заповідаю всі свої статки, рухоме та нерухоме майно лорду Себару Арінтійському.