Читати книгу - "Переваги поразок, Шарль Пепен"

Оскільки ми здатні до сублімації, ми є звірами, що помиляються, але й виправляють помилки, аналізують свої невдачі й далі розвиваються.

Щоразу як сумніваємось у перевагах поразок, які нас ранять та змушують почуватися недосить хорошими, ми маємо згадати про те, що зробило людство таким, яке воно є: ми відрізняємо себе від тварин, тому що вміємо перетворювати усі наші помилки на силу.

І помилки природи, яка передчасно нас відправляє у світ.

І помилки наших агресивних імпульсів, що їх можемо сублімувати.

І ті, які ми подибуємо у своїх проектах і на яких ми навчаємось, навіть не завжди тямлячи це.

Ми — звірі, чиї дії недосконалі, а також недосконалі звірі, з тієї простої причини, що ми вільні. Декарт започаткував теорію про те, що тварини є машинами, а ми її не зрозуміли.

«Треба сприймати тварину як механізм, щоб зрозуміти, як працює її тіло», — пише він у листі до герцога Ньюкасла. Думка про те, що серце коня — це насос, а його артерії — приводні паси, допомагає пояснити, як кінь «функціонує». Через цю аналогію Декарта звинувачують у тому, що він заперечує страждання тварин. Однак автор праці «Начала філософії» знав, що тварини відчувають страждання. Своєю теорією він хотів підкреслити інше: дії та реакції тварин підкоряються інстинкту так чудово, що це робить їхні дії автоматичними, механічними. І навпаки, він намагався показати, наскільки людська поведінка відмінна від тваринної. Ми «функціонуємо» не як машини, а значно краще! Якщо тварини — це машини, що функціонують, ми були б несправними машинами. Проте насправді ми занадто вільні та складні. Ми сумніваємося, переживаємо, сумуємо. Жодна тварина не може хотіти протилежного до своєї природи. Якщо нам часом не вдається зрозуміти одне одного, то це тому, що ми не використовуємо мову просто для обміну сигналами. Бути людиною — це не бути машиною: ось що хотів сказати нам Декарт, і це чудова ідея.

Ми недосконалі звірі й механізми, які не функціонують. Наші поразки це доводять. Ідеться про те, що вони показують, наскільки ми вільні завжди, навіть тоді, коли вони нас пригнічують.

Нарешті, зважаючи на свої бажання, ми також стикаємося з невдачами, і це робить нас величними: ми відчуваємо, що нам чогось бракує і що ми можемо це компенсувати.

«Успішні» тварини мають лише потреби. Їм досить бути задоволеними. А для нас усе не так: коли наші базові потреби задоволено, ми й далі чогось бажаємо, нам таки чогось не вистачає. Наші бажання є невситимими. Щойно ми вдовольнили одне, як одразу з’являється інше. Об’єкт нашого першого бажання здавався нам Граалем. Та досить було дістатися його, щоб Грааль негайно опинився в іншому місці. Здається, за об’єктами наших бажань є щось неприступне: наші бажання відрізняються від природних потреб, прагнуть неможливого.

«Будь-яке бажання — це бажання вічності», — говорить Платон. Геґель підтримує цю ідею, але замінює вічність на визнання. Як на нього, всіляке бажання — це бажання абсолютного визнання нашої цінності, що його, за визначенням, ми ніколи не можемо здобути. Фройд вважав, що будь-яке бажання являє собою нездійсненне прагнення повернутися в утробу. Лакан, послідовник Платона, Геґеля та Фройда, називав цей дивний і неможливий предмет нашого бажання «об’єкт а».

Ідея завжди та сама: бажання означає прагнення неможливого. Означає неможливість задовольнити потреби, але стати величним, креативним, живим.

Завдяки цій порожнечі, завдяки невдалим спробам справдити мрію ми залишаємося сміливими, неспокійними, зацікавленими, амбітними — тобто людьми. Якби ми могли задовольнити бажання, наш пошук закінчився б, як і наша творчість. Ми стали б задоволені, спокійні, але цей спокій був би схожий на смерть. Хіба це не гірше за поразку?

«Бажати» походить від латинського слова desiderare, що його давньоримські астрологи і провісники протиставляли considerare. Сonsiderare означало споглядати зірки, щоб знати, чи буде доля сприятливою. Desiderare означало шкодувати про відсутність зірки, про сприятливий знак долі — «шукати втрачену зірку».

Таке визначення бажання є неймовірним. Воно говорить, що нам завжди чогось бракує, і це робить нас живими. Ми шукаємо свою втрачену зірку. Байдуже, називається вона вічністю, визнанням чи поверненням до утроби. Важливо, що бажання це нездійсненне.

Сила бажання беззаперечно є тим, що відрізняє нас від тварин. Звірі, як-от вищі ссавці, мають совість, відчувають біль, бояться смерті, розвивають моральні навички та здатні на альтруїзм. Із розвитком етології, науки про поведінку тварин, стає дедалі важче визначати сутність людини. Кордон між людиною та твариною стає дедалі розмитішим. Одначе жодне дослідження на сьогодні не вказує на те, що тварини шукають свою «втрачену зірку». Можливо, у цьому й полягає розбіжність між людиною і твариною. Тварини не присвячують свої життя прагненню неможливого, як ми. А для нас це навіть є метою нашого існування.

«Людина — єдина тварина, яка діє невпевнено, постійно вагається, рухається навпомацки і планує майбутнє в надії на краще, але зі страхом поразки», — пише Анрі Берґсон.

Люди дійсно вагаються, але тому, що вільні. Рухаються навпомацки, адже шукають свою зірку.

16. Чи є наша здатність одужувати після поразки невичерпною?

Ще від самісінького початку цього твору