Читати книгу - "День триффідів"

— Вестмінстер, — сказав він. — Господи! Не думаю, що ця група знайде багато їдла в будівлях парламенту.

* * *

Наступного дня Альф розбудив мене рано-вранці. Разом з ним прийшов підозрілий здоровило, який занадто демонстративно крутив у руках м’ясницький ніж. Альф підійшов і кинув на ліжко купу одягу. Його компаньйон зачинив двері й сперся на них, кидаючи хитрі погляди і граючись з ножем.

— Дай-но нам свої руки, друже, — сказав Альф.

Я простягнув руки. Він намацав дріт на зап’ястях і розрізав його кусачками.

— А тепер просто вдягнися, друже, — сказав він, відступаючи.

Я вдягнувся під пильним поглядом різуна, який стежив за кожним моїм рухом, мов яструб. Коли я завершив, Альф дістав наручники.

— Залишилося тільки це, — сказав він.

Я завагався. Чоловік біля дверей перестав спиратися на них і наставив ніж трохи вперед. Цей момент його явно зацікавив. Я вирішив, що зараз не час щось пробувати, і простягнув зап’ястя. Альф намацав їх і наклав наручники. Потім вийшов і приніс сніданок.

Майже за дві години після того з’явився інший чоловік, який теж тримав ніж на виду. Він махнув ним у бік дверей.

— Ходімо, — сказав він. Це було єдине слово, яке я від нього почув.

Згадка про ніж викликала неприємне відчуття в моїй спині, і з цим відчуттям я спустився вниз сходами і перетнув хол. На вулиці нас чекали дві вантажівки з людьми. Біля заднього борту однієї з них стояв Коукер з двома компаньйонами. Кивком голови він покликав мене до себе. Не кажучи ні слова, він просунув ланцюг в мене між руками. До обох кінців цього ланцюга були прив’язані ремені. Один був обмотаний навколо лівого зап’ястя дужого сліпого чоловіка, який стояв біля Коукера, а другий він прикріпив до правого зап’ястя такого ж здоровили, тож я опинився між ними. З ними в мене не було жодних шансів.

— На вашому місці я не робив би ніяких дурниць, — порадив мені Коукер. — Поводьтеся з ними чемно, і вони віддячать вам тим самим.

Наша трійця незграбно залізла на борт вантажівки, і обидві машини рушили.

Ми зупинились і висадилися десь біля Свісс-Котеджа. У полі зору було близько двадцяти людей, які безцільно блукали вздовж стічних канав. Почувши звук двигунів, всі вони повернулися в наш бік з недовірливими поглядами, і почали одночасно з надією і криками рухатися до нас, ніби були частинами одного механізму. Водії крикнули нам, щоб ми розібралися з ними. Потім трохи від’їхали назад, розвернулися і з гуркотом поїхали в тому напрямку, звідки приїхали. Люди, які сходилися до нас, зупинилися. Один або двоє щось прокричали вслід вантажівкам; решта, втративши надію, мовчки розвернулася і продовжила блукати далі. За п’ятдесят ярдів від нас стояла жінка; її охопила істерика і вона почала битися головою об стіну. Я відчув, як мене нудить.

Я повернувся до своїх компаньйонів.

— Ну, чого ви хочете для початку? — спитав я їх.

— Житло, — сказав один. — Нам потрібно якесь місце, де можна було б подрімати.

Я подумав, що це треба зробити хоча б для них. Не можна було просто втекти і кинути їх напризволяще. Раз ми вже просунулися аж сюди, то потрібно було знайти їм якийсь центр, щось на кшталт штаб-квартири, і почати працювати. Це мало бути місце, де можна було приймати здобич, складати її, годуватися і якось жити всією групою. Я порахував людей. Їх було п’ятдесят дві особи, чотирнадцять з них — жінки. Найкращим варіантом видавалося знайти готель. Це дозволило б уникнути проблем з ліжками та постільною білизною.

Місце, яке ми знайшли, виявилося одним зі славетних пансіонатів, що складалися з чотирьох будинків у вікторіанському стилі, з’єднаних разом. Тут було більше місця, ніж ми потребували. Коли ми зайшли туди, там уже було з півдюжини людей. Одному Богові відомо, що сталося з рештою. Ті, хто залишився, перелякано тулилися в одному з салонів — старий, стара (яка, як виявилося, була головною), чоловік середнього віку і троє дівчат. У головної ще вистачило духу, щоб зібратися і почати погрожувати, але впевненості, попри всі її суворі манери, в ній було мало. Старий спробував підтримати її, трохи поблефувавши. Інші мовчали, нервово повернувши до нас свої обличчя.

Я пояснив, що ми в’їжджаємо. Якщо їм це не подобається, вони можуть бути вільні; якщо ж вони воліють залишитися і розділити порівну те, що мають, то теж можуть це зробити. Вони були невдоволені. Їхня реакція дозволяла припустити, що десь тут лежать приховані запаси, якими вони не надто прагнуть ділитися. Коли ж вони зрозуміли, що ми хочемо зробити ще більші запаси, їхнє ставлення суттєво змінилося, і вони приготувалися мати для себе з цього вигоду.

* * *

Я вирішив, що маю залишитися хоча б на день-два, щоб допомогти групі облаштуватися. Гадаю, що Джозелла поставилася до своєї групи так само. Винахідливий чоловік цей Коукер: пошив нас у дурні й змусив віддуватися за інших. Але потім я вже викручуся і приєднаюся до неї.

Протягом наступних двох днів ми систематично працювали, займаючись більшими крамницями — здебільшого торговими мережами, і при цьому не надто великими. Майже скрізь перед нами вже встигли побувати інші. Вітрини крамниць були пошкоджені. Вікна розбиті, підлога засмічена напіввідкритими банками та упаковками з розлитим вмістом, що розчарував шукачів; тепер це все стало липкою та смердючою масою, що лежала посеред розбитого скла. Але зазвичай ці втрати були невеликими, а збитки — поверховими, і всередині крамниці або поза нею ми знаходили непошкоджені більші ящики.

Сліпим було дуже важко піднімати, носити важкі ящики і ставити їх на ручні візки. Не легше було й завозити їх до будівлі та складати. Але з часом вони навчилися з цим вправлятися.

Найпроблемнішим фактором була потреба в моїй присутності. Доки я не спрямовував роботу, вона практично не рухалася. Неможливо було використовувати більше однієї робочої групи одночасно, хоча ми могли б організувати дванадцятку. Так само нічого не відбувалося і в готелі, доки я працював разом зі своїми пошуковими загонами. Мало того, доки я обстежував та розвідував район — інші марнували час. Двоє зрячих людей могли б зробити вдвічі, а то й набагато більше роботи.

Від самого початку я був настільки зайнятий протягом дня, що не міг думати ні про що, крім поточних справ, а ввечері був настільки втомлений, що хотів лише спати. Я знову й знову казав собі: «Завтра ввечері. Я поставлю їх на ноги, щоб вони могли хоча б трохи протриматися. А