Читати книгу - "Борва мечів"

Тепер він знав відповідь на своє питання.

Під Стіною королевині люди розкладали ніч-ватру. Джон побачив, як Мелісандра виходить з проходу разом з королем, аби піднести молитву, яка за її вірою має відігнати пітьму.

— Ходімо, Привиде, — мовив Джон вовкові. — Ходімо зі мною. Ти ж голодний, хіба я не знаю? Я сам відчув твій голод.

І вони разом побігли до брами, по широкій дузі огинаючи ніч-ватру, де жадібні язики полум’я устромлялися у чорне черево ночі, мов пазурі хижого звіра.

У дворищах замку Чорного юрмилося чимало людей короля. Вони спинялися, коли Джон їх минав, витріщали очі й роззявляли роти. Ніхто з них ніколи не бачив лютововка, зрозумів Джон. Адже Привид виріс удвічі більший за звичайних вовків, що никали їхніми південними зеленими лісами. Крокуючи до зброярні, Джон випадково зиркнув угору і побачив у вікні башти Валу. «Вибач, дівчино» — подумав він. — «Не судилося мені викрасти тебе звідти.»

У навчальному дворі він надибав з тузінь королівських стражників зі смолоскипами та довгими списами у руках. Їхній десятник зиркнув на Привида і насупився, двійко щитників нахилили списи, але лицар, що їх очолював, мовив до своїх:

— Забирайтеся з дороги! Хай проходять.

Джонові лицар сказав:

— Спізнюєтеся на вечерю, юначе.

— То дайте дорогу, пане, — відповів Джон, і той ступив убік.

Галас він почув, ще не досягши низу сходів. Сперечалися голоси, вигукувалися лайки, хтось гатив кулаком по столі. Джон ступив до підвалу, ніким не помічений. Братчики купчилися на лавах коло столів, але ще більше стояло і галасувало, не бажаючи сідати. І ніхто нічого не їв — на столах не було жодної миски чи кухля. «Що тут коїться?» Князь Янос ревів про перебіжчиків та зраду, Залізний Емет стояв на столі з мечем у руці, Трипалий Гоб лаявся з розвідником Тіньової Вежі, якийсь чолов’яга зі Східної Варти гепав кулаком по столі знову і знову, вимагаючи тиші… але тим лише додавав гармидеру під лункими склепіннями підвалу.

Першим помітив Джона Пип. Він весело вишкірився, забачивши Привида, вклав до рота два пальці та свиснув так, як уміє лише молодий меткий мартопляс. Галас розрізало навпіл, наче мечем. Поки Джон крокував до столів, його помічало дедалі більше братчиків. Розмови завмирали, підвалом ширилася тиша. Нарешті зі звуків лишилося тільки цокання Джонових підборів на кам’яній підлозі та тріск дров у вогнищі.

Тишу раптом струснув голос пана Алісера Терена.

— Ось і пан перебіжчик нарешті зізволили ушанувати нас ласкою.

Князь Янос, увесь зачервонілий, аж трусився.

— Звір! — хапав він повітря ротом і бризкав слиною. — Дивіться усі! Звір, який вкоротив життя Піврукому! Серед нас гуляє варг, браття! Варг-перевертень! Та це… це створіння не те що очолювати… ця дика тварина і жити на світі негідна!

Привид вишкірив зуби, але Джон поклав йому руку на голову.

— Перепрошую, пане, — мовив він, — чи не розкажете мені, що тут коїться?

З дальнього кутка палати йому відповів маестер Аемон.

— Твоє ім’я, Джоне, висунули на обрання князем-воєводою.

Слова його пролунали так безглуздо, що Джон мимоволі всміхнувся.

— Хто висунув? — запитав він, очима шукаючи друзів.

Певно ж, то мала бути одна з дурних Пипових вихваток. Але Пип зустрів його погляд і здвигнув плечима. Грен заперечливо захитав головою. Зате з місця підвівся Скорботний Ед Толет.

— Та я, хто ще. Знаю, погано так чинити з друзями, але краще хай тебе, ніж мене.

Князь Янос знову почав бризкати з рота.

— Це… це маячня і блюзнірство! Ми мали б його повісити. Так, повісити, кажу я! За те, що він — перевертень, перебіжчик і варг, разом із його приятелем Мансом Розбишакою. Князь-воєвода?! Оце вже ні! Я цього не потерплю, ніколи, ні, я не дозволю!

З місця підвівся Котер Пайк.

— Хто не дозволить? Ти не дозволиш? Ти не плутай — то золотаві тобі дупу лизали, бо ти їх, кажуть, добре навчив. А тут, поміж чорного братства, звичай інший!

— Кожен братчик може висунути на наш розгляд будь-кого, хто проказав обітниці Варти, — мовив пан Денис Малістер. — Толет, пане мій, цілком у своєму праві.

Водночас заговорило більше як десяток братчиків, намагаючись перекричати одне одного. Скоро уся палата знову потонула в галасі. Цього разу вже пан Алісер Терен скочив на стіл і підняв руки, закликаючи до тиші.

— Браття! — заволав він. — Годі балачок, то даремна справа! Я кажу так: голосуймо. Цей корольок, що захопив Король-Башту, понаставив коло всіх дверей варту і не дасть нам ані вийти, ані повечеряти, доки ми не оберемо собі воєводу. То й нехай! Ми обиратимемо і обиратимемо… хай усю ніч… доки не матимемо собі ватажка. Та перш ніж кидати жереби, вислухаймо, що нам скаже наш перший будівничий.

Повільно підвівся, хмурніючи чолом, Отел Ярвик. Здоровань-будівничий потер довгу кутасту щелепу і мовив:

— Ну, теє… я відкликаю своє ім’я. Якби ви хотіли мене за воєводу, то вже разів десять обрали б. Але ж не схотіли. А хто й хотів, тих досить не набралося. Я оце збирався сказати, щоб ті, хто кидав жереб за мене, тепер кидали за князя Яноса…

Пан Алісер закивав головою.

— Так, князь Янос — наш найкращий з можливих…

— Я не скінчив, Алісере, — буркнув Ярвик сердито. — Князь Слинт очолював міську варту в Король-Березі, ми вже всі знаємо, і ще був господарем на Гаренголі…

— Він того Гаренголу і не бачив! — гукнув Котер Пайк.

— Теж правда, — відповів Ярвик. — Оце я тут стою і вже не пригадую, чого вважав Слинта вдалим вибором. Його обрати — це як королю Станісу межи очі плюнути. А я не бачу, яка нам із того зараз користь. Може, Сніговій буде кращий. Він довше на Стіні, він небіж Бена Старка, служив Старому Ведмедеві зброєносцем.

Ярвик здвигнув плечима.

— Ну, таке… обирайте кого хочте, аби не мене.

І сів на місце.

Джон побачив, що Янос Слинт вже не червоний, а буряковий. Але пан Алісер Терен, навпаки, зблід, як молоко. Братчик зі Східної Варти знову гатив кулаком по столі, та цього разу вимагав казана. Дехто з його приятелів підхопив заклик.

— Казана! — ревли вони. — Казана! Ка-за-на! КА-ЗА-НА!

Казан стояв у кутку біля вогнища; то була велика чорна