Читати книгу - "Борва мечів"

— Не дам! — Голос його раптом видався їй схожим на Марільйонів тієї ночі, коли співець нализався на весіллі. Та цього разу Лотор Брюн не прийде і не врятує її, адже пан Лотор — слуга пана Петира. — Не варто вам було мене цілувати! Я ж вам за доньку годжуся…

— Ви могли б нею бути, — лукаво та болісно всміхнувся він. — Але ж не є, ні? Ви донька Едарда Старка. І донька Кет. Яка, здається, перевершила вродою навіть свою матір у цьому віці.

— Петире, прошу… — Голос її був слабкий і тремтливий. — Благаю, не треба…

— Замок! — пролунав гучний, верескливий дитячий голос.

Мізинець відвернувся геть.

— Князю Роберте! — злегка вклонився він у бік новоприбульця. — Чи варто вам виходити на сніг без рукавичок?

— Це ви зліпили цього замка, пане Мізинцю?

— Майже все, пане мій, зробила Алейна.

Санса мовила:

— Я будувала Зимосіч. Гадаю, це вона і є.

— Зимосіч?

Роберт був малий для своїх восьми років, тонесенький, наче стеблинка, з рябою, помережаною плямами шкірою та сльозавими очицями. Під пахвою він тримав заяложену ляльку з ганчір’я, котру не полишав ніде й ніколи.

— Зимосіч — стіл дому Старк, — пояснила Санса майбутньому чоловікові. — Велична твердиня півночі.

— Та не така вже й велична! — Малий став на коліно перед брамними баштами. — Осьо прийде зараз велетень і усе поруйнує!

Він поставив ляльку на сніг і почав її смикати.

— Тупу-туп, горлає велетень на пуп! — заспівав він. — Бий-ріж, відчиняй скоріш! Не відчиниш сама — велет браму полама!

Вимахуючи схопленою за ноги лялькою, він загилив по верхівці брамної башти і збив її додолу, а тоді й іншу. Цього Санса вже терпіти не могла.

— Спинися, Роберте! Годі!

Але він змахнув лялькою ще раз. Вибухнула ділянка муру. Санса вхопила була малого за руку, та їй до пальців потрапила тільки лялька. Гучно тріснувши, тонке ганчір’я розірвалося. За мить у Сансиній руці опинилася ляльчина голова, Робертові лишилися ноги та тулуб, а набивка з тирси та ганчірок розлетілася снігом.

Вуста князя Роберта затремтіли.

— Ти його вби-и-и-и-ла! — заскиглив він.

І затрусився. Починалося все з легкого тремтіння, але вже за кілька ударів серця малий впав просто поперек замку і відчайдушно засмикав руками та ногами. Білі башти та снігові мости руйнувалися і падали навсібіч. Санса заціпеніла, нажахана, та Петир Баеліш негайно ухопив її брата у перших за обидві руки і загукав по маестра.

Стражники та служниці з’явилися за одну мить і прожогом кинулися тримати хлопчака до прибуття маестра Колемона. Трясця, на яку хворів Роберт Арин, новиною для мешканців Соколиного Гнізда не була; пані Ліза навчила їх усіх бігти на поміч за першим криком малого. Підтримавши юному князю голову, маестер влив йому до рота пів-кухля сон-вина і забурмотів заспокійливі слова. Потроху напад почав гамуватися, аж поки не лишилося тільки слабеньке тремтіння у руках.

— Приведіть панича до моїх помешкань, — наказав Колемон стражникам. — П’явки напевне заспокоять його вельможність.

— То я винувата! — мовила Санса, показуючи всім ляльчину голову. — Я розірвала ляльку навпіл, я не хотіла, але…

— Його вельможність руйнував замок, — скінчив за неї Петир.

— Велетень, — прошепотів малий крізь сльози. — То не я, то велетень напав на замок! А вона його вбила! Ненавиджу її! Ненавиджу цю байстрючку! І не хочу ніяких п’явок!

— Вашу кров, ласкавий пане, потрібно розрідити, — мовив маестер Колемон. — Погана кров вас сердить, а від гніву нападає трясця. Ходімо вже.

Хлопчика повели геть. «Пан чоловік, мій господар і володар» — подумала Санса, роздивляючись руїни Зимосічі. Сніг припинився, зате приморозило міцніше. Їй стало цікаво, чи не протрусить князя Роберта увесь час, поки триватиме їхнє весілля. «Джофрі — той хоч тілом здоровий був.» Раптом її охопив лютий, несамовитий гнів. Вона підібрала зламану гілку і рвучко настромила на кінець відірвану голову ляльки, а тоді увіткнула гілку з головою над розваленою брамною баштою снігового замку. Слуги злякано відвели очі, та коли Мізинець побачив зроблене Сансою, то зареготав.

— Якщо старі перекази не брешуть, над мурами Зимосічі побувала на кілку не одна велетнева голова!

— То все байки казкарів, — одказала Санса і залишила Петира на самоті.

У опочивальні вона скинула кожушка і мокрі чобітки та всілася коло вогню. Поза сумнівом, скоро вона має відповісти за те, що навела напад трясці на князя Роберта. «Може, пані Ліза відішле мене від себе геть.» Тітка вже давно звикла виганяти кожного, хто їй чимось не догодив. А не догоджали їй найбільше ті, кого вона винуватила у поганому поводженні з її любим синочком.

Санса марила про вигнання як про солодке та жадане звільнення. Замок Місячна Брама був значно більший за Соколине Гніздо, і до того ж веселіший. Князь Нестор Ройс здався їй занадто буркотливим та похмурим, але насправді правила замком його донька Міранда, а про неї йшла слава як про жваву пустунку. Навіть вигадане байстрюцьке народження Санси не мало б нічого важити біля підніжжя гори. Адже там князеві Нестору служила одна з байстрючок короля Роберта — і панна Міранда була до неї дружня та прихильна, мов до рідної сестри.

«Неодмінно скажу тітці, що не хочу заміж за Роберта.» Якщо жінка відмовляється казати шлюбні обітниці, то ніхто не може оголосити її заміжньою з примусу, хоч би й верховний септон. Вона не жебрачка — хай що там базікає тітонька. У свої тринадцять років вона вже розквітла і заміжня жінка, спадкоємиця Зимосічі. Сансі бувало шкода свого малого брата у перших, та щоб хотіти вийти за нього заміж… такого вона собі не уявляла. «Краще вже знову стати дружиною Тиріона.» Якби пані Ліза про це взнала, то мусила б відіслати її геть від себе… геть від Робертових вибриків, трясці, сльозавих очей, геть від довгих поглядів Марільйона, геть від поцілунків Петира. «Скажу їй. Хай там що, а скажу!»

Пані Ліза прикликала її до себе мало не надвечір. Санса цілісінький день збирала докупи хоробрість, але щойно у дверях з’явився Марільйон, як хоробрість кудись зникла, а всі сумніви, навпаки, повернулися.

— Пані Ліза вимагає вашої присутності у