Читати книгу - "Відверто про Клавдію"

— Сходилися й розходилися.

— На той час ви зійшлися чи розійшлися?

— Тієї ночі я збиралася поїхати з ним додому, але мене забрав тато.

Я не міг приховати подиву.

— Звучить як неймовірний щасливий випадок.

— Мабуть… — тільки й промовила вона.

Боб знову втрутився, наче допитуючи доньку як свідка на суді:

— Ти співпрацювала з якимись правоохоронними структурами?

— Так.

— Доки ти працювала там?

— Так.

— До того, як він?..

Я зупинив його і звернувся до Мері:

— Розкажіть мені про це.

Вона відповіла, що взаємодіяла з правоохоронцями, щоб упіймати Крістін Гердман на продажі наркотиків у клубі.

— Ти працювала з кимось із офісу шерифа? — втрутився батько.

— Так, — відповіла вона, — з тобою!

— Як це все почалося? — спитав я. — Розкажіть своїми словами.

— Я побачила, як Кріс продавала якусь гидоту в барі… пігулки.

— Що за зразок ти передала до офісу шерифа? — спитав її батько.

Жінка глянула на нього з роздратуванням.

— Кажуть, нічого.

— То було іншим разом, — наполягав він. — Я маю на увазі янгольський пилок.

— А… янгольський пилок.

— Якщо вже ми заговорили про пігулки, — мовив я, — то Мікі займався збутом наркотиків?

— Ні, — заперечила Мері. — Він у це не вірив. То була його принципова позиція. Він узагалі такого не визнавав.

— Він був пов’язаний із проституцією? — спитав я.

— Ні.

— З гральним бізнесом?

Вона здивувалася:

— Ігри?

— Хіба він не влаштовував ігор у покер?

— Він грав у покер у барі після зміни. Не бачу в тому нічого поганого.

— Я й не казав, що в цьому є щось погане, — відповів я. — Я цього не засуджую. Він проводив регулярні ігри з високими ставками?

— Ні.

— Ой, облиш, Мері! — вигукнув Слатцер. — Ми знаємо, що в нього там відбувалися покерні ігри на три-чотири тисячі доларів…

— Він цього не робив, тату!

— …а ти тоді працювала в барі.

— Ні!

— Це надійна інформація.

— Це брехня, тату. Він грав у карти, може, раз на місяць.

Слатцер не здавався:

— І, за висновком усіх правоохоронців, його прикривав хтось згори.

— Брехня! — відрізала жінка.

— Хто з офіцерів поліції чергував у барі? — спитав він.

— Туди приходило багато полісменів… після служби.

— Він когось боявся? — запитав я.

Мері якось дивно глянула на мене.

— У п’ятницю перед тим, як його вбили, він спитав мене: «Гадаєш, хтось аж так мене ненавидить, щоб убити?» А я відповіла: «Ні». Я так і… знаєте, я не думала нічого подібного…

— Що наштовхнуло його на це питання?

Мері відповіла, що за тиждень-два до вбивств, коли вони з Мікі прибули до будинку, то помітили якихось чоловіків на задньому ґанку, які втекли при їхньому наближенні. Відтоді й до своєї смерті Мікі підозрював кожного й почав носити 38-каліберний пістолет.

Її батько втрутився знову, щоб спитати, чи ходила вона вечеряти з Мікі тієї фатальної ночі. Так, сказала Мері, вони ходили до «Білого замку» по гамбургери. Він спитав, чи знає вона, скільки грошей мав при собі Мікі в ніч свого вбивства.

— Двадцять чи тридцять тисяч, — сказала жінка. — Може, більше.

Вона не допомагала йому рахувати гроші тієї ночі, але прийшов якийсь чоловік і заплатив шість тисяч доларів, які заборгував. І Мікі — за звичкою — перерахував гроші просто в барі.

Я спитав, якою була її реакція, коли вона дізналася про вбивство. Мало не зомліла, відповіла Мері. Вона була вдома в ліжку, коли зателефонувала подруга й розповіла їй. А коли вона зібралася з силами, то сама зателефонувала до офісу шерифа, адже вирішила, що вони захочуть поговорити з нею.

— До мене додому приїхали помічники шерифа, — розповідала жінка, — того вечора, у понеділок.

Збентежений, оскільки знав, що це неможливо, я дістав свій календар і мовив:

— Визначимося з датою.

— Повернімось назад і визначимося з грошима, — наполягав батько.

Мері смикнула головою.

— Ти що, тату? Хіба ти пишеш цю книгу?

Він розсміявся й кивнув на мене:

— Він знає, що я розслідував кінець цієї історії.

— І як усе це стосується справи? — напружилась жінка.

Останнє, чого я хотів, це щоб вони посварилися.

— Ваш батько лише виручає мене, щоб я чогось не забув, — мовив я. — Я вас не допитую, просто…

— Знаю, але він змушує мене почуватись як на суді!

— Це мій стиль, — сказав Слатцер.

Я звірився з календарем, щоб розрядити напругу.

— Тіла знайшли в понеділок тринадцятого лютого. Ви мали алібі на день убивства?

— Так, мала, — Мері з усмішкою вказала на Слатцера. — Я була з батьком.

Роберт Слатцер підтвердив, що забирав доньку після роботи останні три ночі перед убивством. У людини, котра зазвичай підвозила її, поламалось авто, а погода була погана.

— Так, я не пішла того понеділка на роботу, — пригадала Мері. — Наступного дня, у вівторок увечері, зателефонувала шерифові. Вони забрали мене з будинку мого брата, де я жила. Відвезли в центр і спитали, чи це я зробила. Спитали, чи знаю я, хто це зробив. Випитували все про мої податки. Про проституцію. Хотіли знати, чи був Мікі голубим — не був. І про те, де була я.

Боб Слатцер нахилився і звинувачувально тицьнув пальцем у доньку.

— Ніхто так і не дізнався, чому ти покинула Мікі. Чому пішла з його будинку? Чому виїхала?

Жінка зіщулилася.

— Чому я виїхала?

— Ніхто так і не почув тієї історії, чому ти виїхала, — тиснув Боб. — Він викинув тебе? Чи ти виїхала добровільно?

— Я виїхала сама.

— Чому?

Збентежена тим, що все знову перетворилося на перехресний допит, Мері зиркнула на батька.

— Тому що… я… я тоді зустрічалася з деким іншим.

— Він про це знав?

— Так.

— Його це турбувало? — спитав батько.

— Звісно, турбувало.

— І він теж зустрічався з кимось іншим?

— На той час — так.

— З ким він зустрічався?

— Ну… на вулиці її кликали Сонцем… вона з Кентуккі. Жила з Мікі місяців шість і завагітніла від нього, а потім пішла й зробила аборт. Це засмутило Мікі, і вона забралася. Тоді я й з’їхалася з ним знову.

— Ти не любила Сонце, — докинув батько.

— Так, не любила.

— Власне, з тих дівчат, з ким він зустрічався, ти нікого не любила.

— Ні. І не брехатиму про це. Мені не подобалася Крістін, але я не бажала нікому смерті.

— Як щодо тієї історії, що я тобі розповідав — тієї, яку ти чула…

— Ти так багато мені розповідав, тату…

— Я про головне! Про те, що всі торочили: «Мері ніколи не казала всього, що знає». Ти знаєш щось, чого не розповіла?

— Ні, — тепер жінка поводилась, як ворожий свідок. — Я нічого такого не знаю, чого б не розповіла. Що ще я маю знати?

— Саме це й цікавить людей, — не вгавав Боб. — Це й мене цікавить.

Її голос пом’якшав.

— Я вже розповіла все, що знаю.

— Офіцери з Колумбуса, люди, які працювали зі мною під прикриттям, казали тобі: «Мері, якщо ти щось від нас приховуєш, то сядеш до в’язниці»?

— Так, казали. Вони говорили про крадені телевізори в барі Мікі.

— Про