BooksUkraine.com » Сучасна проза » Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді 📚 - Українською

Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

265
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді" автора Ірвін Ялом. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 118
Перейти на сторінку:
Dead», а наступні п’ятнадцять перебував під постійним кайфом у комуні Сан-Франциско. Кілька років вона отримувала від нього вітальні листівки (без зворотної адреси), а тоді все припинилося, аж поки матір не відійшла у кращий світ. Він приїхав на похорон, вдягнений так, немовби час розпочав свій зворотний відлік — заяложена уніформа «Haight-Ashbury», стоптані сандалі, вицвілі подерті джинси, запрана сорочка. Батько заявив, що все життя мати стояла йому на заваді і через це він не міг виконувати свої батьківські обов’язки. Керол відчайдушно хотіла мати батька, вона його потребувала. Утім, уже під час поховання в неї з’явилися певні підозри щодо його адекватності: він прошепотів їй на вухо, що їй не варто довго чекати, а краще одразу виплеснути всю злість на матір.

Залишки ілюзій щодо повернення батька остаточно розвіялися наступного дня, коли він, затинаючись і чухаючи волосся, що аж кишіло вошами, завів із нею розмову. Наповнивши кімнату неприємним смородом своїх самокруток, батько озвучив ділову пропозицію: вона мала передати йому свій невеличкий спадок, щоб він інвестував ці гроші в крамницю товарів для курців на Гейт-стрит. Коли ж вона відмовилася, батько почав наполягати, що будинок матері «по праву» належить йому, згідно з «людськими», а не «юридичними» законами, адже двадцять п’ять років тому саме він зробив перший внесок. Звісно, вона попросила його піти (Ернест так і не дізнався, що насправді вона сказала: «Забирайся звідси, наволоч»). Відтоді вона нічого не чула про свого батька.

— Отже, ви одночасно втратили і батька, і матір?

Керол сміливо кивнула.

— Брати, сестри?

— Брат, на три роки старший.

— Як його звуть?

— Джеб.

— А де він зараз?

— У Нью-Йорку чи Нью-Джерсі, точно не знаю. Десь на Східному узбережжі.

— Він вам не телефонує?

— І не треба!

Керол відповіла так різко й гірко, що Ернест мимоволі здригнувся.

— А чому «не треба»? — поцікавився він.

— Він одружився в дев’ятнадцять років, а коли йому виповнився двадцять один рік, пішов на флот. У віці тридцяти одного року почав сексуально розбещувати двох своїх донечок. Я була на суді: він отримав трирічний термін ув’язнення, і його з ганьбою випхали з армії. Згідно з постановою суду, він не має права жити ближче ніж за тисячу миль від Чикаго, де зараз проживають його доньки.

— Ага, — мовив Ернест. Він зазирнув у свої нотатки і почав щось обчислювати. — Він на три роки старший… тоді вам було двадцять вісім… отже, все це трапилося десять років тому. Ви не бачилися відтоді, як його ув’язнили?

— Три роки ув’язнення — це мало. Мій вирок був суворішим.

— Наскільки суворішим?

— Довічне!

По спині Ернеста пробіг холодок.

— Довічне ув’язнення триває довго.

— За злочин, що передбачає смертну кару?

— А якими були ваші стосунки до злочину? Ви на нього сильно гнівалися?

— Одній його доньці було вісім, а другій — десять, коли він почав їх розбещувати.

— Ні-ні, я запитую про гнів, який ви могли відчувати ще до того, як він вчинив цей злочин.

— Одній його доньці було вісім, а другій — десять, коли він почав їх розбещувати, — зціпивши зуби, повторила Керол.

Ого! Ернест відчув, що потрапив на заміноване поле. Він знав, що проводить «ризикований» сеанс, і ніколи не розповів би про нього Маршалу. Можна було тільки уявити, як той його розкритикує: «Чорт забирай, з якою метою ти вичавлюєш із неї інформацію про брата, коли не маєш перед собою нормальної, систематизованої історії її життя? Ти ще нічого не з’ясував про її шлюб, а саме він і змусив її звернутися до тебе». Авжеж, його слова звучали у вухах: «Звісно, в цьому щось є. Але, на Бога, невже ти не можеш трохи зачекати? Занотуй це подумки, а за слушної нагоди зможеш повернутися до цієї теми. Це черговий прояв твоєї нестриманості».

Однак Ернест розумів, що має викинути Маршала з голови. Він вирішив бути з Каролін чесним і відкритим, а це вимагало певної спонтанності — Ернест мав ділитися своїми відчуттями саме тоді, коли вони в нього з’являлися. З цією пацієнткою він не застосовуватиме жодної тактики й нічого не «занотовуватиме» подумки. Його мета на сьогодні: «Будь собою. Віддавай себе».

Крім того, Ернеста зачарував раптовий спалах люті Каролін — він був таким неочікуваним, таким справжнім. Спочатку йому було непросто до неї достукатися — вона видавалася надто м’якою, їй бракувало емоцій. Тепер метелик випурхнув із кокона: вона ожила, слова та міміка свідчили про ті самі почуття. Щоб встановити контакт із цією жінкою, треба було дозволити їй бути собою. Ернест вирішив довіритися своїй інтуїції та зосередитися на емоціях.

— Каролін, ви відчуваєте злість — і не тільки до Джеба, а й до мене.

«Алілуя, недоумку, ти бодай щось зрозумів правильно, — подумала Керол. — Господи, та ти навіть гірший, аніж я уявляла. Не дивно, що ти ніколи не переймався тим, чого ви завдали мені разом із Джастіном. І навіть не здригнувся, почувши, що батько ґвалтував свою восьмирічну доньку!»

— Каролін, я перепрошую, що так наполегливо торкався цієї делікатної теми. Можливо, я забігав наперед. Та дозвольте мені бути з вами відвертим. Я хотів сказати ось що: якщо Джеб був настільки жорстоким, аби зробити таке зі своїми дітьми, як він міг учинити зі своєю молодшою сестрою?

— Це ви про що? — Керол опустила голову; вона зненацька відчула запаморочення.

— З вами все гаразд? Принести води?

Керол заперечно похитала головою і швидко зібрала думки докупи.

— Вибачте, в мене запаморочилося в голові. Навіть не знаю, що це було.

— Є думки з цього приводу?

— Не знаю.

— Каролін, не втрачайте це відчуття. Хай воно залишиться з вами ще на кілька хвилин. Воно з’явилося, коли я запитав вас про Джеба. Я думав про те, яким було ваше життя у віці десяти років і як вам жилося з таким старшим братом.

— Кілька разів я була консультантом на судових засіданнях, де розглядали випадки сексуального насильства над дітьми. Це найжорстокіші процеси, які я будь-коли бачила. І йдеться не тільки про жахливі спогади, до яких доводиться повертатися, але й про сильне потрясіння, що його зазнає родина, суперечки стосовно навіяних спогадів — це боляче для всіх. Гадаю, я зблідла, уявивши, що зі мною могло трапитися щось подібне. Утім, я не певна, що ви скеровували мене саме в цьому напрямку. Та навіть якщо й так, маю сказати, що не пам’ятаю жодних конкретних травм, які міг спричинити Джеб. Пригадую, що ми подеколи докучали одне одному, але це типові стосунки між братом і сестрою. Та водночас зауважу, що в мене мало спогадів про раннє дитинство.

— Ні-ні, Каролін, вибачте, я висловився не досить чітко. Я навіть не думав про серйозну дитячу травму, яка могла призвести до посттравматичного стресу. Зовсім ні, хоча мушу погодитися, що зараз такі думки зринають дедалі частіше. Ішлося про дещо інше, менш драматичне, але більш приховане й типове. Щось на кшталт цього: яким було ваше життя, зважаючи на те, що ви зростали поряд із таким байдужим і навіть агресивним братом і проводили з ним стільки часу?

— Авжеж, тепер я бачу різницю.

1 ... 37 38 39 ... 118
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"