Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

Він робить крок назад.

— Не можу, — вирвав з себе слово. Зчиняється порожнеча; щоб її заповнити, каже:

— Маю побачення...

Мовчанка і ніяковість. На щастя — дзвінок. Вони відриваються від вікна і вже різними шляхами вертаються в тому ж напрямку назад...

Про цю дурну свою відповідь Василь думає, думає і думає. А що, як вона повірила. І хай... Хай знає... Знає? Яке там знає. Вона може все те взяти, зім’яти і відкинути. Яким правом він був такий... Думає, далі думає і все вертає до того самого. Він прип’ятий до своєї брехні, мов слон до стовпа...

Увечері того самого дня на пробі Василь слідкує за Настею. Можливо, вона хоч зробить натяк про те, що казала рано. Ні. Ніяких ознак таких намірів. Вона навіть байдужа до нього, рідко дивиться в його бік, сприймає його суфльорство згори. Проба кінчається. Всі виходять до роздягальні. Василь пхається отуди, де вона одягається, але вона вже одягнута, підвинувся Луцкевич, з місця бере її під руку, і вони спокійно виходять... Раз, два, три... По сходах, по сходах і ось вони вже йдуть ковзькою стежкою попід каштанами. Луцкевич щільніше бере її руку, бо тут слизько. Пішли.

Василь іде також, але назирці. Смішно й негарно. Відстає, щоб загубити їх з очей, але це якось не вдається. І він їх бачить весь час, бачить навіть через темноту, навіть за рогом, а коли трохи спускає з очей, то в ту ж мить ноги збільшують крок і хоч-не-хоч, а їх знову видно. Так він провів їх аж туди, за Просвіту. Це невеликий будиночок із шкляним ґанком. Луцкевич довго тримає її руку у своїй. Пустив. Вона повільно ступає на сходи, він повертається...

Василь не відходить. Луцкевич повертається та йде просто на Василя. Байдуже. Зустрілися і Луцкевич питає:

— Що тут робиш?

Василь відповідає:

— Чекаю.

— Ти тут мешкаєш? Ні. Ти мешкаєш там, на Костельній... Не йдеш зо мною?

— Ні, — відповідає Василь.

— Я тепер на Туніках... Проводив ось Мединську. Вона пішла до Малиновської... Слухай? — зненацька повертає розмову Луцкевич... — Ти не знаєш, що це таке між Гнатюком і Мединською?

Василь жорстоко червоніє. Світло ліхтаря падає на нього, і він повертається.

— Не знаю, — каже він. Голос його звучить глухо.

— Між ними щось діється. Мединська плаче. Я думав — ти знаєш. Ти ж весь час з Гнатюком. А я вважаю, що вона перечулена. Ти не думаєш? Ходи!

— Ні. Я почекаю...

— До побачення!

Луцкевич подав руку і пішов. Василь лишається. Вулицею біжить пургастий сніг і завивається довкола ліхтарного стовпа. Ось ще хтось іде. З темноти поволі вилонюється Річицький. Василь вже не тікає. Порівнявшись, Річицький питає:

— Ви що тут робите?

Василь ніяковіє.

— Я був на пробі, — каже він непевно.

— На пробі! Проба вже давно скінчилася.

— Я ще заходив до Просвіти, — каже Василь.

— До Просвіти! До Просвіти! Ви но туди не дуже заходьте. Це не для учнів.

— А для кого ж?

— Влада і так нам закидає політику.

— Я гадаю... Я думаю — Просвіта не політика.

— Це ви так думаєте. Інакше дивиться на це влада.

— Ми ж у гімназії не маємо бібліотеки. Де будемо брати книжки?

— Так ви підіть і скажіть “їм”... Но, но, но! Будьте краще обережні. Закриють гімназію і все... Про вас і так питали в директора.

Василь дивиться на свого учителя. Він не може нічого йому сказати. Йому треба було б сказати таке: “Учителю мій! Не хвилюйся. Я і так все знаю”. На Василевих устах повага. Річицький дивиться на нього, потім повертається і відходить. Василь деякий час проводить свого учителя поглядом, поки той не ховається за рогом.

Вечір проходить над містом і тікає далі. Іноді з неба прориваються дрібні зорини. Вітер віє і мете снігом по ковзькому бруку. Збоку по узгір’ю стоять старі хатини, і в одній з них через побиті вікна рветься назовні репіт немовляти.

Василь таки дочекався, доки вийде Настя. Але вона не сама. З нею приятелька. Він не насмілився підійти. Відійшов набік, пропустив їх і пішов поволі назирцем, немов тінь, що тягнеться, куди її тягнеш.

ВЕЧІР-БАЛЬ

Варвара Сергіївна на лекції сказала:

— Ну? Наш баль наближається. Нагадую: все мусить бути без закиду. Звертаю вашу увагу: хто, хто, але моя кляса мусить підтягнутися. Москалюк! Вам на вечері не бути, мабуть. І чому це ви не миєтесь?

Москалюк підтирає рукавом носа. Варвара Сергіївна вибухає:

— І хто це вас так учив? Фу! Де ваша хустина? Ні, хлопці. Пам’ятайте! Я цілком поважно: мусите підтягнутись.

Василь і Євген мають досить клопоту. Вони й самі знають, що так на баль не ходять. Старі френчі, обвислі кишені, видуті штани... Ні. ні. Але де та рада? Друге лихо — гроші. Щось треба діяти. Гроші потрібні. Будуть танці, буфет. Буде шоколяда і кава з тістечками. Ніяк від цього не відмовишся. Що б сказала історія? Єдина рада — Фройко. Знов потрібні кредити і то поважні. Знов розмови з батьком. Те саме з Євгеном.

Стихія-баль летить з неуявних висот і вже ось-ось цілим своїм тягарем навалиться на хисткі можливості хлопців. На пробах справжній Вавилон. Гриб із своїм Матюшою бушує, мов буревій. Так само Біленко. Так само всі. “Суєта” йде повною парою.

Справжній нерв усього — Варвара Сергіївна. Вона знає все, бачить все, чує все. Збирають посуд, білизну, картини, розносять запрошення. Напікають гори коржиків, пиріжків, солодких пінних тістечок. З’являються скрині лікерів, коньяків, горілок.

Загляньте випадково до зали комерційної школи... Що там діється! Скільки зеленого галуззя, скільки гірлянд, скільки картин по стінах — і Останній день Помпеї, і Рєпін, і Красицький, і бозна ще хто там з’явився. А поміст блищить та сяє, а світло зверху вдарило, бризнуло і розлилося. Варвара Сергіївна не вміє захоплюватись. їй тільки лишається потай дискретно посміхатись.

Стихія-баль вже тут. Готово. Втомлені, розчервонілі молоді люди нашвидку розходяться, щоб привести й себе до порядку.

Василь Шеремета вирішує витримати цей бій до кінця. Він міг би обійтись і без буфету, без шоколяди. Більше. Він готовий не вечеряти взагалі, але там є інші. Не так подумає Гнатюк, Хмелюк, навіть Євген. А що, як Настя, Мирочка...