Читати книгу - "Війна і мир 3-4"

людей. Вони припинилися й розповідали, як біля самих них ядро влучило в будинок. Тимчасом інші снаряди, то з швидким похмурим свистом — ядра, то  з приємним посвистуванням — гранати, не переставали перелітати понад голови людей; але жоден снаряд не падав близько, всі переносило. Алпатич сідав у халабудку. Господар стояв у воротях.

— Чого не бачила? — гримнув він на куховарку, яка з закачаними рукавами, в червоній спідниці, погойдуючи голими ліктями, підійшла до рогу послухати те, що розповідали.

— От же чуда, — примовляла вона, але, почувши голос господаря, вернулася, обсмикуючи підтикану спідницю.

Знову, але цього разу дуже близько, засвистіло щось, як летюча згори донизу пташка, блиснув вогонь посередині вулиці, вистрілило щось і застелило димом вулицю.

— Лиходію, що ж ти це робиш? — прокричав господар, підбігаючи до куховарки.

В ту ж мить з різних боків жалібно заголосили жінки, злякано заплакала дитина і мовчки з’юрмилися люди з блідими обличчями біля куховарки. З цієї юрми найвиразніше за все чутно було стогін і приказування куховарки:

— Ой-о-ох, голубчики мої! Голубчики мої білі! Не дайте померти! Голубчики мої білі!..

Через п’ять хвилин нікого не залишилось на вулиці. Куховарку з розбитим осколком гранати стегном віднесли на кухню. Алпатич, його кучер, дружина Ферапонтова з дітьми, двірник сиділи в підвалі, прислухаючись. Гуркіт гармат, свист снарядів і жалісний стогін куховарки, що переважав над усіма звуками, не змовкали ні на мить. Господиня то вколисувала і вмовляла дитину, то жалісним шепотом питала всіх, хто входив у підвал, де її чоловік, який залишився на вулиці. Ввійшовши до підвалу, крамар сказав їй, що господар пішов з людьми в собор, де піднімали смоленський чудотворний образ.

На смерканні канонада почала стихати. Алпатич вийшов з підвалу й зупинився у дверях. Нещодавно ясне вечірнє небо все було заслане димом. І крізь цей дим чудно світив, високо стоячи, молодий серп місяця. Після замовклого страшного гуркоту гармат над містом, здавалося, стояла тиша, порушувана тільки ніби розповсюдженим по цілому місту шарудінням кроків, стогоном, далеким криком та тріскотінням пожеж. Куховарка вже перестала стогнати. З двох боків підіймались і розходились чорні клуби диму від пожеж. На вулиці не рядами, а як мурашки з розворушеної купини, в різних мундирах і в різних напрямах проходили і пробігали солдати. На очах в Алпатича кілька з них забігли на подвір’я Ферапонтова. Алпатич вийшов до воріт. Якийсь полк ішов назад; товплячись і поспішаючи, він загатив вулицю.

— Здають місто, виїжджайте, виїжджайте, — сказав до нього, помітивши його постать, офіцер і зараз же повернувся з криком до солдатів:

— Я вам дам по подвір’ях бігати! — крикнув він.

Алпатич повернувся до хати і, покликавши кучера, звелів йому їхати. Слідом за Алпатичем і за кучером вийшли і всі домочадці Ферапонтова. Побачивши дим і навіть вогні пожеж; які видно було тепер, бо починало смеркати, жінки, що досі мовчали, раптом заголосили, дивлячись на пожежі. Наче вторуючи їм, залунали такі ж плачі на інших кінцях вулиці. Алпатич з кучером тремтячими руками розправляв заплутані посторонки та віжки на конях у піддашші.

Коли Алпатич виїжджав з воріт, він побачив, як у відімкненій крамниці Ферапонтова чоловік з десять солдатів з голосним гомоном насипали в мішки і в ранці пшеничне борошно та соняшникове насіння. У той самий час, повертаючись з вулиці до крамниці, увійшов Ферапонтов. Побачивши солдатів, він хотів крикнути щось, але раптом зупинився і, схопившись за волосся, зареготав ридаючим реготом.

— Тягни все, хлопці! Хай не дістається дияволам! — закричав він, сам хапаючи мішки і викидаючи їх на вулицю. Деякі солдати, злякавшись, вибігли, деякі продовжували насипати. Побачивши Алпатича, Ферапонтов звернувся до нього.

— Рішилася! Росєя! — крикнув він. — Алпатичу! рішилась! Сам запалю. Рішилася... — Ферапонтов побіг на подвір’я.

Вулицею, заповнюючи її всю, безперервно йшли солдати, так що Алпатич не міг проїхати і мусив очікувати.

Жінка Ферапонтова з дітьми сиділа також на возі, чекаючи, коли можна буде виїхати.

Була вже зовсім ніч. На небі були зорі і світив, зрідка зникаючи за димом, молодик. На спуску до Дніпра повозки Алпатича й господині, що поволі рухалися в рядах солдатів та інших екіпажів, мусили зупинитися. Недалеко від перехрестя, біля якого зупинилися повозки, у провулку горіли будинок і крамниці. Пожежа вже догоряла. Полум’я то завмирало й губилося в чорному димі, то раптом спалахувало яскраво, до чудного виразно освітлюючи обличчя людей, які стояли натовпом на перехресті. Перед пожежею мигали чорні постаті людей і з-за безугавного тріскотіння вогню лунали гомін і вигуки. Алпатич, побачивши, що повозку його ще не скоро пропустять, зліз з неї і повернувся до провулка подивитися на пожежу. Солдати сновигали безперестанно туди й сюди перед пожежею, і Алпатич бачив, як два солдати і з ними якийсь чоловік у фризовій шинелі волочили з пожежі через вулицю на Сусіднє подвір’я охоплені вогнем колоди, інші несли оберемки сіна.

Алпатич підійшов до великого натовпу людей, що стояли навпроти палаючого високого амбара. Стіни були всі в вогні, задня завалилася, тесовий дах упав, балки палали. Очевидно, натовп чекав тієї хвилини, коли завалиться дах. Цього самого чекав Алпатич.

— Алпатич! — раптом гукнув старого чийсь знайомий голос.

— Батечку, ваше сіятельство, — відповів Алпатич, миттю пізнавши голос свого молодого князя.

Князь Андрій, у плащі, верхи на вороному коні стояв за натовпом і дивився на Алпатича.

— Як ти тут? — спитав він.

— Ваше... ваше сіятельство, — промовив Алпатич і заридав... — Ваше, ваше... чи це вже пропали ми? Батечку...

— Як ти тут? — повторив князь Андрій.

Полум’я яскраво спалахнуло в цю хвилину й освітило Алпатичу бліде і змарніле обличчя його молодого пана. Алпатич розповів, як його було послано і як він насилу зміг виїхати.

— Що ж, ваше сіятельство, чи ми оце пропали? — спитав він знову.

Князь Андрій, не відповідаючи, вийняв записну книжку і, піднявши коліно, став писати олівцем на видертому аркушику. Він писав сестрі:

«Смоленськ здають, — писав він, — Лисі Гори ворог захопить через тиждень. Виїжджайте зараз у Москву. Відповідай мені відразу, коли ви виїдете, пришли нарочного в Усвяж».

Написавши й передавши аркушика Алпатичу, він на словах сказав йому, як розпорядитись від’їздом князя, княжни та сина з учителем і як і куди відповісти йому негайно. Ще не встиг він закінчити ці накази, як верховий штабний начальник, у супроводі почту, під’їхав до нього.

— Ви полковник? — кричав штабний начальник,