Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

– Якими ж це? – задумливо запитує Гомес.

– Перепрошую?

– Генрі, може, на вигляд я і лох, та твій старий дядько Гомес іще не цілковитий дурень. Уже якийсь час я спостерігаю за тобою, ще до того, як наша крихітка Клер привела тебе. Не знаю, чи тобі відомо, але у певних колах про тебе дуже погано відгукуються. Знаю багатьох, хто тебе знає. Людей, переважно жінок. Жінок, які тебе знають, – скоса глянув на мене крізь цигарковий дим. – Вони розповідають досить дивні речі.

Приходить Ленс із моєю кавою та молоком для Гомеса. Ми замовляємо чізбурґер та картоплю фрі для Гомеса, гороховий суп-пюре, лосося, батат і фруктовий салат для мене. Маю відчуття, що коли негайно не отримаю багато калорій, то зіграю в ящик. Ленс швидко лишає нас. Мені не хочеться аналізувати свої попередні грішки, а ще менше – давати їх на розсуд Гомесу. В будь-якому разі, це не його собача справа. Та він продовжує чекати на мою відповідь. Наливаю вершки у каву, спостерігаю, як вони розчиняються, утворюючи кола тонесенької пінки. Забуваю про будь-яку обережність. Та й, зрештою, байдуже.

– Що би ти хотів знати, товаришу?

– Усе. Хочу знати, чому скромний на вигляд бібліотекар через якусь дурницю лупцює хлопця майже до стану коми. А сам тим часом убраний в одяг вихователя. Хочу знати, чому Інґрід Кармайкл намагалася себе вбити вісім днів тому. Хочу знати, чому ти здаєшся на десять років старішим, аніж при нашій попередній зустрічі. Твоє волосся сивіє. Хочу знати, де ти навчився відчиняти американський циліндричний замок. Хочу знати, чому в Клер стояла твоя фотографія ще до того, як вона, власне, з тобою познайомилася.

У Клер була моя фотографія ще до 1991 року? Не знав цього. Ой.

– А який я на ній?

– Більш схожий на себе зараз, не такий, яким ти був кілька тижнів тому, коли вперше прийшов на вечерю, – відповів він, пильно мене розглядаючи.

Минуло лише два тижні? О Боже! Та це ж лишень наша друга з Гомесом зустріч!

– Знято на вулиці. Ти усміхаєшся. На звороті дата: червень 1988 року.

Приносять їжу. Мовчки розкладають її на нашому маленькому столику. Їм так, наче востаннє. Гомес спостерігає, до їжі не береться. Я вже бачив Гомеса в суді: його ставлення до свідків іншої сторони – точно таке ж, як зараз до мене. Він просто спонукає їх до зливу інформації. Я не проти все йому розповісти, проте спочатку – поїсти! Я хочу, щоб він знав правду, бо у майбутньому постійно рятуватиме мій зад. Я вже з’їв половину лосося, а він усе ще сидить.

– Їж, їж, – кажу, імітуючи манеру місіс Кім.

Він занурює свою картоплю фрі у кетчуп та починає жувати.

– Не турбуйся. Я зізнаюсь у всьому. Лише дай мені востаннє спокійно поїсти.

Він капітулює та починає їсти свій бурґер. Жоден із нас не промовив ані слова до тих пір, поки я не впорався зі своїми фруктами. Ленс приносить мені ще кави. Підсолоджую та помішую її. Гомес дивиться на мене так, наче хоче добряче мене трусонути. Зрештою перестаю потішатися над ним.

– Добре. Ось правда: подорож у часі.

Гомес закочує очі та починає кривлятися, втім, нічого не говорить.

– Я подорожую крізь час. Зараз мені тридцять шість. Сьогодні зранку було дев’яте травня 2000 року. Вівторок. Я був на роботі, щойно завершив екскурсію для членів Кекстонського клубу. Пішов до стелажів, щоб розставити книги, коли раптом опинився на Скул-стрит у 1991 році. У мене є постійна проблема: у що вбратися. Отож цього разу я заховався під чиїмось ґанком. Я замерз, а поруч нікого не було. Аж тут – цей молодик, убраний, – ти ж бачив, що на мені було. Я напав на нього, відібрав готівку та весь його одяг, окрім трусів. Налякав дурника, він, певне, подумав, що я збираюся його ґвалтувати. Та головне – у мене з’явився одяг. Добре. Але в цій місцині не можна так одягатися, можуть виникнути деякі непорозуміння. І в мене вони виникали, з багатьма людьми, а твій друг просто виявився останньою краплею. Шкода, що він так постраждав. Мені просто дуже потрібен був його одяг, особливо взуття.

Гомес заглядає під стіл та оглядає моє взуття.

– У мене постійно виникають такі ситуації. Без жартів. Зі мною щось не те. Без вагомої причини я переміщуюсь у часі. Це неможливо контролювати. Ніколи не знаю, коли це трапиться знову, де і коли я опинюся. І для того, щоб вижити, зриваю замки, грабую магазини, обчищаю чиїсь кишені, б’ю людей, прошу милостиню, вдираюсь у чужі помешкання, цуплю автівки, брешу, щезаю, тікаю та калічу. Усього й не перелічиш.

– А вбивство?

– Ну, наскільки знаю, до цього ще не дійшло. І ніколи нікого не ґвалтував.

Увесь час спостерігаю за ним. Проте на його лиці неможливо нічого прочитати.

– Інґрід. Ти насправді її знаєш?

– Знаю Селію Етлі.

– Ну, любий. У тебе насправді дивні знайомі. Як Інґрід хотіла себе вбити?

– Передозування валіумом.

– У 1991-му? Так, добре. Це вже її четверта спроба самогубства.

– Що?

– Ти не знав? Селія не все знає. Інґрід усе-таки домоглася свого та покінчила зі своїм життям другого січня 1994 року. Вистрелила собі в груди.

– Генрі…

– Знаєш, уже шість років, як це сталося, а я все ще злюсь на неї. Даремна смерть! Але впродовж тривалого часу вона мала важку депресію, яка просто поглинула її. Нічого неможливо було вдіяти. Це одна з причин, через яку ми постійно сварилися.

– Невдалий жарт, Бібліотекарю.

– Хочеш доказів.

Він усміхається.

– А як тобі це фото? Оте, що в Клер?

Усмішка щезає.

– Добре, визнаю, воно мене дещо збило з пантелику.

– Вперше я зустрів Клер у жовтні 1991 року. А вона мене – у вересні 1977-го. Їй було шість років, а мені тоді буде тридцять вісім. Вона знає мене все своє життя. А в 1991-му я з нею познайомився. До речі, запитай про все це у Клер. Вона розповість.

– Вже. Вона розповіла.

– Ну, чорт, Гомесе, тоді ти відбираєш у мене такий цінний час, змушуючи знову все це розповідати. Ти їй не повірив?

– Ні. А ти би повірив?

– Звичайно. Їй можна вірити. У неї таке виховання, в дусі католицизму.

Підходить Ленс і приносить іще кави. Мені вже достатньо кофеїну, але ще трішки не завадить.

– Ну? Яких ти шукаєш доказів?

– Клер каже, що ти зникаєш.

– Так, це один із моїх видатних