BooksUkraine.com » Фантастика » Сповідь з того світу 📚 - Українською

Читати книгу - "Сповідь з того світу"

160
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Сповідь з того світу" автора Ярослав Іванович Ярош. Жанр книги: Фантастика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 76
Перейти на сторінку:
роботі, й у громадських справах. Мав би бути задоволеним, але мій чоловік був не з тих: йому завше хотілося більшого.

– Народ ніколи не буде щасливий під владою окупантів, – сказав він мені.

– Бійся Бога, Іване, чого ж тобі знову недогода? – накинулася я на нього.

– От побачиш, Марусечко, ще засвітить сонце над нашим краєм. Імперії створені людьми, люди їх і поруйнують.

– Господи, помилуй! – сплеснула я у долоні.

У краї було неспокійно. У повіті селяни підіймалися хата за хатою, село за селом. Тільки це було не повстання, а хресні ходи, мітинги, збори, віча… Ніхто з українців зброї в руки не брав, а лише хрести і церковні коругви. Люди вимагали скасування нестерпних кріпацьких повинностей. Українські міщани, духовенство та інтелігенція ставала на їхній бік, тож цісарська влада крок за кроком ішла людям на поступки. Ще трохи, і буде скасовано навіть прокляту панщину!

Була неділя. Я понесла молоко до нашого панотця, пароха Йосипа Лопачинського, Івана ж примусила відкласти всі свої справи і піти з Івасиком на риболовлю (малий давно просився). Іван послухав, до того ж погода була ясна і тепленька. Вони удвох узяли вудочки і пішли собі після церковної відправи.

Уже в місті я почула, що якийсь пан шукає мого чоловіка. Відчуття тривоги, яке почало притуплятися останнім часом, знову здавило груди. Що ж може статися? Певно, той пан хоче намовити мого Івана на щось лихе. Хіба ж далеко до біди? Австріяки хоч і здавалися великими лібералами, але за бунт годні були покарати дуже жорстоко! Не думаючи довго, я повернулася й побігла шукати Івана.

Найкоротша стежка була відома мені споконвіку: спочатку спустилася в ярок, потім крізь зарості лощини видерлася нагору, там перелізла через завалене дерево і перестрибнула рівчак. Гладь става виникла просто перед моїми очима. Я почала роззиратися, намагаючись зрозуміти, де саме чоловік з Івасиком засіли з вудочками, згадуючи синову розповідь з минулого разу. Нарешті, побачила, як постать у костюмі та капелюсі рухалася вздовж берега, тут же побігла за нею.

Це був Сивоокий. Впізнала його одразу, сторожко виглядаючи з-за кущів. Він спочатку постояв трохи над моїм чоловіком, тоді сів поруч. Також мав вудку, тож поволі розмотав її, насилив хробака і закинув. Я пригнулася і полізла через кущі, аби бути ближче, щоби чутно було, про що говорять, і в разі небезпеки кинутися своєму чоловікові на виручку. Сивоокий же тим часом заговорив:

– У нас із вами колись було багато суперечностей. Давно. Тепер настали нові часи, треба й життя будувати по-новому.

– Ну й добре, – відповів Іван. Раптом насторожився – і хвацько витяг із води рибину, зловив рукою, зняв з гачка і кинув у відро. – Ви будуйте своє, а ми своє будемо.

– У спільному домі маємо й працювати спільно, – продовжував поляк.

Іван закинув знову, відповів:

– А нема у нас із вами більше нічого спільного, крім паркана й межі.

– Даремно ти так, Іване. Рано чи пізно австріяки підуть геть звідси – і ми з вами знову лишимося наодинці.

– Тоді й побалакаємо…

Іван зосередився на поплавку. Раптом йому знову почало клювати, він приготувався… Раз – і друга велика рибина блиснула своєю мокрою лускою на сонці. Івасик, що сидів поруч із татом, засміявся задоволено і самотужки зловив рибу в траві, Іван допоміг йому зняти з гачка – і малий кинув її у відро.

– Ідуть зміни. Народи більше не хочуть терпіти над собою імперського гніту. Польща відродиться, а Галичина завше була найкоштовнішим самоцвітом у лоні корони польської.

Іван знову закинув.

– Ти скажи мені, пане, чого від мене хочеш?

– Хочу, аби ти поговорив зі своїми товаришами. Маємо спільно чинити опір швабам, треба разом вириватися з-під їхнього чобота. Збери своїх, підпишемо разом петицію до цісаря!

– Бачив я ту петицію. Там про русинів і слова не згадується. Що ми з того будемо мати? Ми, українці? Замість чобота австро-угорського – чобіт польський? Е ні, панунцю, будьте си здорові, грайте марша – але без нас.

– То ви за москалями тягнете…

– Ні за ким не тягнемо.

Тут знову моєму чоловікові клюнуло, він приготувався – і знову витягнув рибину. Панич з подивом дивилися: у самого хоч би раз поплавок смикнувся.

– Даремно ти так з нами, Іване, ой даремно. Ми ж хотіли як краще…

– Кому краще? Собі? А нам?

– Ми ж брати-слов’яни.

– Кожен брат – собі рад, а кожна сестра – собі несла. Так і у вас, – тут знову Іван витягнув рибу, так що Сивоокий лише рота роззявив. Іван задоволено зважив коропа у руці, кинув у відро. – Не хочемо більше таких братів – ліпше будемо добрими сусідами.

– Я так розумію: русини підуть за швабів, а не за нас, – спробував Сивоокий витягти мого чоловіка на відвертість.

– Русини ні за кого йти не хочуть. Ходили сьмо вже. Маємо тепер своєї праці доволі і більше в чужі свари не влізатимемо.

Іван іще добре не встиг закинути, як знову окунець затріпотів на гачечку його вудки. Івасик радісно скрикнув – і чергова рибина пішла в наше відро. Сивоокий сплюнув з досади, підвівся, Іван же продовжував пильнувати, з головою поринувши у риболовлю. Тут я зрозуміла, що сидіти в кущах більше не можна, і вийшла, швидким кроком наближаючись до свого чоловіка і сина. Івасик побачив мене.

– Мамо! Ми так багато риби налапали. А вуйко не зловив жодної!

– Не можна так, – штовхнув малого Іван і знову витягнув, цього разу карасика.

Сивоокий поглянув на мене, витягнув свою вудку, на якій хробак лишився живий-неушкоджений, викинув його у воду, а сам заходився змотувати жилку. Доки він пішов, Іван витяг ще одного… Сивоокий знову поглянув на мене, тоді на Івана, нарешті почалапав крізь кущі верболозу геть.

Розділ 36

Марія

Церкву свою люди любили. Приходили на всі богослужіння, не пропускаючи жодного: збиралися тут дружно на свята, молилися за здоров’я та за упокій душ своїх рідних. Скільки вже весіль, хрестин та похоронів бачила наша церква! Ось і зараз усі зібралися тут, похиливши голови та слухаючи старенького панотця.

Йшов буремний 1848 рік. Неспокійно було, назрівала революція. Марія повсякчас хвилювалася, аби її чоловік не ускочив у якусь біду. Цісар пішов на поступки і скасував останні феодальні повинності, так що все наше населення видихнуло з полегшенням. Іван організував хлопців, і вони на честь цієї нагоди поставили на Скітнику високого дубового хреста: під ним офіційно було поховано ненависну панщину. Навіть панахиду справили: тільки на ній ніхто не плакав, а

1 ... 37 38 39 ... 76
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь з того світу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сповідь з того світу"