Читати книгу - "В'язниця душ"

— Що там? — запитав Самковський здавленим голосом.

— В’язниця, — відповів йому шеф.

Було чути, як практикант ковтнув слину. Йому стало страшно, і він навіть не намагався цього приховати.

— В’язниця? — перепитав практикант. — Яка в дідька в’язниця?

— От що, Самковський, — Вістович намагався говорити якомога спокійніше. — Про це підземелля я прочитав у щоденнику того психа. Я ще багато чого там прочитав, але не говоритиму зараз. Не піти туди я не можу. Але також не можу і не хочу тягнути когось за собою. Це не звична в’язниця... Тут ув’язнено не живих, це в’язниця душ.

У відповідь практикант тільки щиро вилаявся.

— От і чудово, — посміхнувся комісар. — Пан лишається тут і пильнуватиме вхід. Тільки свічку я візьму з собою.

Сказавши це, Вістович рушив у підземелля, відчуваючи, що першим ділом ненароком обтер брудні стіни своїм плащем. Утім, далі прохід ставав усе ширшим, аж поки вдалині зблиснуло світло.

До цього світла залишалося усе менше й менше, аж доки комісар чітко побачив смолоскип, за яким на певній відстані горів другий, потім третій і четвертий... Щойно очі звикли до напівтемряви, Вістович, намагаючись не звертати уваги на шурхотіння щурів під ногами, поставив на кам’янисту підлогу підсвічник. З темряви несподівано виринув стіл, стілець, на якому лежала довга мотузка, а поруч стояла порепана шафа.

Проте найжахливіше відкриття було попереду. Звикнувши до цього незвичного підземельного простору, Вістович почав уловлювати приглушені звуки, що були подібні до чийогось гарячого шепоту. Тільки шепотіло одразу десятеро або й кілька десятків, а може, й сотня... Поміж шепотом вчувався сміх і стогін, прокляття і хтиві розмови, розпачливе каяття і жалісливе благання. Це море звуків шуміло дедалі сильніше, аж почало давити на вуха. За кілька хвилин Вістовичу почало здаватися, що він божеволіє.

Раптом він побачив перед собою довгий шерег темних ґрат, на яких висіло кілька величезних замків. «Що буде, коли замки відімкнути?» — подумав комісар. Діставши з кишені пістолет, він націлився ним просто в один із них. Треба робити хоч щось, інакше справді можна збожеволіти. Та перш ніж комісар натиснув на гачок, з темряви почулося вже не шепотіння, а чіткий чоловічий голос:

— Марно, пане Вістовичу. Навіть якщо ви відімкнете усі замки, ті, що там, не звільняться.

Перед ним постав уже знайомий медіум.

— Шкода, правда, вас розчаровувати, — додав він.

Комісар опустив зброю. Поява тут реальної людини, хай навіть цього типа, дещо його заспокоїла. Краще мати справу з кимось із плоті й крові, аніж з безтілесними духами.

— Нічого, переживу, — промовив Вістович.

— Гадаю, ви прочитали мої записи, — знову озвався медіум, — інакше вас би тут не було. Цікаво, що з написаного ви зрозуміли, комісаре?

— Приміром, те, що ви послідовник давньої професії «поїдача гріхів». Людини, яка з’їдала ритуальний хліб, в якому нібито накопичувались гріхи померлого... — промовив поліцейський. — А з часом навчились забирати собі не лише гріхи, але й саму душу.

— Несповідану душу, — уточнив медіум, — душу грішника, що не встигла очиститись каяттям. Для цього тільки треба бути поруч в момент смерті, щоб використати мій особливий дар. Я втягую її в себе разом з повітрям, як ви втягуєте в легені цигарковий дим, а потім приношу сюди і видихаю.

Є такий закон збереження енергії, комісаре, ви, можливо, про нього чули. Будь-яка енергія не зникає просто так... Вона переходить в інший вид енергії або накопичується. Уявляєте, яка потужна енергія гріха? А якщо зібрати докупи душі несповіданих грішників? На щастя, у Львові таких душ просто з надлишком. Місто потопає у лицемірстві, брехні і розпусті, як у багні і лайні. Щодня воно сором’язливо приховує свої гріхи, як приховало загиджену Полтву.

Таке місто, комісаре, повинно захлинутися своїм лайном! Нехай зникне воно, як Содом і Гоморра!.. У цій в’язниці гріхів уже стільки, що вона от-от не витримає і вибухне. Отоді це й станеться. Справедлива кара, чи не так?

Лишилося зовсім небагато: остання несповідана душа, не конче злочинця, а просто грішника, і крапля святої води,.. Знаєте, як сірник для діжки з порохом.

— Чия ж буде душа? — запитав комісар.

— Ваша підійде, — криво усміхнувся медіум.

Тієї ж миті в його руках зблиснув ніж...

І все ж таки перед Вістовичем був чоловік, а не дух. А як дати раду з озброєним психом, комісар знав. Перш ніж той встиг ударити його блискучим лезом, Вістович викинув уперед лівий кулак. Удар з лівої ніколи не підводив комісара. Не підвів і цього разу. Медіум розпластався на долівці, відлетівши при цьому не менш ніж на два кроки. Про всяк випадок Вістович звів на нього пістолет, але це вже було зайвим — псих облишив ідею забрати собі його душу.

Здавалося, привиди зашепотіли ще дужче у своїх в’язницях. Їхній шепіт пересилював навіть зляканий шурхіт щурів на підлозі. Голодні тварини миттю обліпили лежачого, і комісару довелося розігнати їх пострілом. Щойно тіло медіума проглянулося з-під сіро-чорної бридкої хмари, Вістович поспіхом звів його на ноги і всадовив на стілець. Чоловік не рухався, а тільки мовчки дивився перед собою. Нижня щелепа трохи відвисала, ніби через глибокий подив.

Позаду почулися швидкі кроки. Вістович рвучко озирнувся, про всяк випадок виставивши перед собою браунінг. Самковський, що вигулькнув з темряви, злякано звів руки догори і промовив писклявим, не своїм голосом:

— Це я, комісаре...

Обидва полегшено зітхнули.

— Я чув постріл, — сказав практикант.

Цього разу йому вдалося опанувати себе і повернути звичний тембр голосу.

— Пусте, — відмахнувся комісар, — я стріляв, щоб розігнати щурів...

Практикант поглянув на долівку, і його мармизу перекосило від жаху й огиди. Щури нахабно сновигали біля його ніг, подекуди зупиняючись, щоб принюхатись до взуття.

— А це хто? — запитав він, тицьнувши пальцем у бік медіума.

— Якщо коротко, Самковський, то це той, хто нацькував терористів на Бартоломея Раковського, бо йому, бачте, була потрібна його душа. А взагалі — це падлюка, що хоче підірвати ціле місто і винайшла для цього пекельний спосіб...

— Отже, ми знайшли вбивцю? — радісно сказав ад’юнкт.

— Принаймі знайшли замовника, — відповів комісар. — Убивця — наша піаністка, що належить до таємної анти-австрійської організації