Читати книгу - "Епік"

— Я лише хочу повернути батька.

— Ох! — важко зітхнув Свейн, не зрозумівши виразу на обличчі хлопця. — Це дуже важко. Всім законам нашого світу властива певна, закладена в них гнучкість. Усім, за винятком нашого основного принципу: «Ніхто не повинен коїти насильства над іншою людиною». Тут навряд чи є великий простір для маневру, щоб повернути його із заслання.

— Навряд чи? Чи взагалі немає? — зацікавився BE. Після перемоги над драконом стосунки приятелів змінилися. BE тепер набагато менше глузував з Еріка, поважав його майже як Б’єрна. Проте різниця на три роки означала, що BE й далі намагався відігравати роль старшого брата.

— Що ж, — нахилився вперед Свейн, стишивши голос. — Якщо Центральний Комітет оголосить про свою постанову публічно, я можу собі уявити, що обурення буде величезне. Та якщо непомітно і скромно Олаф, тобто Гаральд Еріксон, оселиться десь у далекому селі, як жив і тут двадцять років, це аж ніяк не поставить під загрозу устрою нашого суспільства. Але… — його брови суворо зійшлися докупи. — Це означатиме, що Ерік має піти на великі жертви. Не грати більше в «Епік». Бо якщо місцева громада, куди він переїде, з’ясує, що він драконовбивця, люди швидко збагнуть, що його батько — засланий злочинець. Отак і можна було б залагодити ситуацію.

— А як щодо його багатства? — й собі стишив голос BE, тож його насилу можна було почути серед жвавого гамору, що виповнював майдан.

— Дати достатньо грошей Фреї, щоб вона могла жити в достатку. Віддати решту на вартісні проекти, щоб переконати членів комітету, що Гаральда варто реабілітувати. — Свейн стенув плечима: — Це не ідеальний розв’язок, але він дасть вам змогу знову жити разом. — Він пильно поглянув на Еріка, що був досить обережний і старався зберегти спокійний вираз обличчя. — Ну, що скажеш на це?

— Мені треба подумати бодай день і поговорити з матір’ю. Дякую за вашу пропозицію.

А в глибині душі Ерік тієї миті відкинув її. Попри свою недовіру до чорного ельфа на ймення Анонім, він не міг забути його слів. Пропозиція була така, як і прогнозував ельф, і тепер, коли вона пролунала, Ерік бачив, що на цьому шляху немає ніяких гарантій. Незважаючи на всю приязність Свейна, він був частиною системи, що послала Гаральда у вигнання. На запитальний погляд Свейна Ерік відповів усмішкою, невпевнений, чи не зраджують його очі, що він має інші плани.

— А як ви? — повернувся Свейн до Б’єрна та Сігрид.

— Я хочу мати ферму, — насилу спромігся вимовити Б’єрн, запихаючись желейним тортом.

— А я, мабуть, садок, — кивнула сама собі Сігрид.

— Чудово! — знову став великодушним Свейн. — І, безперечно, родину. Я певен, чимало хлопців і дівчат, які сидять тут навколо, вважатимуть, що перспектива шлюбу з драконовбивцею дуже приваблива.

Б’єрн густо почервонів, Свейн влучив у ціль і засміявся:

— А тепер я повинен поставити вам кілька запитань у зв’язку з «Епіком», якщо ви, звісно, захочете поділитися зі мною інформацією. — В голосі Свейна почулися нові, трохи благальні нотки. Це був уже не видатний чоловік, що головує на святі, а прохач, як оті сотні людей, які підходять до драконовбивць, благаючи дати грошей або підтримати судовий позов. — Серед предметів із драконового скарбу були якісь конкретні речі, які допомогли б нам глибше зрозуміти традиції й загадки «Епіку»?

Інгеборг перезирнулася з Еріком запитання здивувало їх обох, і вони насторожились. Натомість BE, поставивши кружку, відповів одразу:

— Ви маєте на увазі щось на кшталт Закличного Дзвону Неовтли?

— Атож! — збуджено мовив Свейн, мимоволі підносячи голос. — Грім і блискавка! Невже ви знайшли його?

— Так, — задоволено кивнув Б’єрн, — але віддали його.

— Що? — мало не підскочив Свейн. Навколо них усі позамовкали, проте, коли кастократ опанував себе, радісний гомін швидко поновився.

— Генеральний знавець традицій і звичаїв сказав, що найрозумніше — віддати його ньюгейвенському єпископові, — немов вибачалася Сігрид. — Тож ми так і вчинили. Це була помилка?

— Не знаю. — Тепер, куйовдячи ріденьке волосся, Свейн видавався старим і втомленим. — Ви хоч знаєте, що це?

— Навіть не здогадуюсь, — мовив BE, що вже був напідпитку й дужче цікавився танцями, які почалися на одному кінці майдану, ніж розмовами про гру.

— За легендою, Неовтлі дав той дзвін Мов, бог мандрівників та купців і святий патрон Ньюгейвена. Якщо бамкнути в нього, каже легенда, з’явиться Мов і запропонує допомогу на честь послуг, які зробила Неовтла, — Свейн сумовито зітхнув. — Ви могли б скористатися ним для виконання якогось іншого величного завдання. Або просто порозмовляти з богом і почути від нього відповідь на нерозв’язані питання. — На обличчі Свейна з’явився відсторонений віддалений зажурений вираз, що аж ніяк не пасував до навколишнього сміху, музики і гірлянд з яскравих квітів. — А єпископ казав що-небудь, коли ви повернули його?

— Еріку, ти віддавав його. Що сказав єпископ? — запитала Сігрид, стараючись відновити добрий гумор їхнього почесного гостя.

— Зараз пригадаю. Він щиро дякував. Сказав, що ми завжди можемо звернутися до нього по допомогу. Й дав мені невеличкий кулон із зображенням символу, який, за його словами, визнаватимуть шанувальники Мова в усьому світі і вважатимуть нас за союзників.

— Розумію, — кивнув головою Свейн. — Річ корисна, але не така неоціненна, як сам дзвін.

— Ходімо! — нетерпеливився BE. — Ми не маємо права відгороджуватись. Усі хочуть, щоб ми святкували разом із ними. — Він поглядав на двох дівчат, з якими навчався в школі і які наполегливо на мигах запрошували його до танцю.

— Ідіть, — сказав Свейн. — Це ваше свято — насолоджуйтесь.

Коли друзі підвелися й почали пробиратися між столів, де лежали рештки найекзотичніших страв, коли-небудь бачених у Гоупі, Ерік відчув, як хтось міцно схопив його за лікоть і не відпускав, дарма що він намагався вивільнитись.

— Еріку, прошу, відійдімо, — почувся голос Фреї, що повела його вуличкою геть од велелюдного майдану.

— Я мав іти танцювати, — з досадою мовив Ерік. В уяві він уже тримав Інгеборг за талію і вони кружляли та сміялися під музику. То був образ щастя.

— Потім потанцюєш, — урвала його мати. — Зараз добра нагода зайти до бібліотеки. Я бачила, як туди прямував Торстейн.

Вони швидко пройшли до зроблених з металу і скла бічних дверей бібліотеки; всередині було темно, невеличкі відблиски світла, що відбивалося, давали змогу побачити схожий на печеру внутрішній простір будівлі.

Фрея постукала в шибку.

— Бібліотеку закрито! — пролунав десь далеко Торстейнів голос.

Але Фрея продовжувала стукати далі, аж поки до них підійшла огрядна постать, що з’явилася немов з темної порожнистої пащі величезного монстра.

— Хто там? О, Фреє, Еріку! —