Читати книгу - "Лис та інші детективні історії."

— Що ти робиш? — тремтливо шепотіла вона.

— Дихаю тобою. Ти мій делікатес.

— Мені подобається це слово.

— Тобі подобається слово «делікатес»?

— Ні, мені подобається слово «мій», — сказала дівчина і повернулася до нього обличчям.

Вічний Жид

Вранці він набрав Єрусалим.

— Шолом, Юхвіде. Як маєшся, добрий, мудрий старче?

— О-о-хо-хо-хо. Невже Лисенятко?! Шолом, мій дорогий хлопчику. Не гнівайся, що я називаю тебе так. Бо ти назавжди залишився для мене Лисенятком. Яке, втім, легко може відкусити лапу левові…

— З левами я давно вже приятелюю. З такими левами, як ти, Юхвіде.

— Начуваний, начуваний. Поговір про тебе пронизує кордони. Я втішений. А ти, мабуть, хотів пересвідчитись, чи живе ще старий жид Юхвід.

— Ні, я знаю, що ти вічний жид. І мені потрібна твоя допомога.

— Моя? Не вірю. Ти розігруєш мене.

— Та ні, потрібно переміняти «рижйо» на тверді гроші. Що скажеш на це?

— Скажу, що ти поміняв смаки. Тобі ж ніколи не подобався той нікчемний метал…

— Я вірний своїй зневазі до нього. Це потрібно не мені, а близькій людині. То якою буде твоя позитивна відповідь?

— Я заздрю тобі. Ти маєш час на благодійництво.

— Мабуть, рано чи пізно кожному з нас доведеться знайти на це час.

— Вай-вай, твоя правда, мій український хлопчику. Колись про це теж обмовився простий єврейський хлопець, і його, як фраєра, потягли на гору під назвою Голгофа, яку я щодня споглядаю зі своєї тераси…

— Юхвіде, старий пронозо, чому ти кажеш мені «український хлопчику»? Хіба я колись називав свою національність? Хіба я знаю, якого я племені?..

— Вай-вай, чи мені метрику треба, щоб побачити глибинний смуток український у твоїх очах? А він у вас, повір мені, не менший, ніж в очах єврейських. До того ж, там, на Україні, десь зотліла і моя вербова колиска…

— Я теж загруз тут в одній дірі. Мукачево називається.

— Як? Як ти сказав, хлопче? Ану повтори.

— Мукачево.

— І ти це кажеш із такою зверхністю, наче про якийсь задрипаний Париж?! Чи знаєш ти, бродяго, на якій землі стоїш? Це другий Єрусалим. Воістину обране місто обраного народу. Моїх предків покликали сюди з Австрії ще в сімнадцятому столітті, бо край дуже зубожів і знелюднів. І вже за кілька місяців тут постали корчми, майстерні, закладалися винниці й сади. За Чеської Республіки кожен другий мукачівець був євреєм. Це місто стало великою іудейською торговицею. З якою теплотою розповідала мені про нього мати. Її батько, мій дід, був помічником у рабина їх общини. Його за мудрість називали мукачівським Соломоном. Сам чеський президент приїздив до нього радитися. Вже за життя його вважали святим. Перед кончиною він провістив людям прихід війни і жахливий холокост, але маловірні не зважили на це. Всю його родину, і мою теж, загнали у вагони і повезли на захід. І що ти гадаєш? На глухому полустанку ешелон, що правив до Освенцима, зупинили, зняли пломби на одному з вагонів, вивели кількох людей і посадили у фургон Червоного Хреста. Це були його рідні. Можна уявити, в яких високих інстанціях приймалося таке рішення! Були люди в нашому племені… А чи знаєш ти, хлопче, що й моє золото десь спочиває у твоєму Мукачеві?

— Досі я гадав, Юхвіде, що твій капітал працює, а не спочиває.

— Ні, цей спочиває. На віки вічні. Мати розповідала, що їх зігнали, тринадцять тисяч міських євреїв, у гетто поблизу ратуші. Для цього перегородили вуличку і звільнили будинки. На день сюди завозили теліжку хліба і бочку води. А вони й тут залишалися євреями. Виділену на 10 чоловік буханку щодня давали ділити іншому, який залишав для себе останній шматок. Щоб вижити, обмінювали в охоронців прикраси на продукти. Наші коштовності дід закопав нишком під стіною синагоги. Але мати не пам'ятала точне місце. Якось я їздив туди, але там тепер розташований суд… А золото мого дядька — в Латориці.

— Де?

— На дні ріки. Коли почалася перша хвиля єврейської еміграції, наші заворушилися. Я тоді сидів, і мене це не стосувалося. А вони почали готуватися. Збирали документи і те, що належало повезти туди. Який єврей без припасів?! Але кадебісти цілком знавісніли. Кожному, хто подав документи на виїзд, давали рознарядку добровільної здачі золота. Як неофіційний викуп. Дядько відмовився, він був завмагом тканин. То його заарештували прямо в магазині. Вірні люди шепнули тітці, що завтра прийдуть із трусом. Бідолашна так налякалася, що в помішанні зібрала всі цінності і вночі вийшла з дому. Стала посеред мосту і почала кидати в воду коштовності і валюту, яку вдалося купити на дорогу… Ось таке, брате, єврейське щастя.

— Невесело. А що вже тоді казати про українське щастя?.. Та повернімося, Юхвіде, до наших золотих баранів. Тут і справді купа масивних звірят із «рижухи». Далеко їх не понесеш.

— Я почув тебе, хлопче. Завтра ополудні зайдеш у годинникову майстерню біля Зеленого ринку, спитаєш старого Лейбу. Він уже на пенсії, але щодня приходить привітатися зі своїми учнями. Він, як і я, ніяк не покине справи. Передаси йому вітання від мене, і він тебе відведе до потрібних людей. Вони не будуть знати, хто ти насправді, але базар буде чесним. Наскільки це дозволяють собі євреї.

— Я ніколи не сперечався з ними, Юхвіде. Спасибі.

— Не дякуй. Не ображай мене. Ти ж знаєш, що я твій вічний боржник.

— Будь здоровий і живи довго, мудрий старче. Коли будеш під стіною плачу, поплач і за мене.

— Та ні, під стіною плачу не плачуть. Сюди приносять Богові аркушики зі звітом.

— Гм, як же збюрократів цей світ, коли вже й Бог вимагає офіційних паперів…

Десь із далекої Святої Землі долинув хриплий сміх старого грішника.

Вічний Жид — так його називали в короїдці. А тут слова мали вагу. Як і все, зрештою. І «короїдка» — краще не назвеш виправно-трудову колонію для неповнолітніх злочинців. Вона точила юну душу дощенту, залишаючи незагойні дірки. Територія, де закон відпочива. Режимний закон не міг вгамувати й вирівняти різношерсту босоту-бісоту і збивався на жорстке насильство. А «понятія» — ідеально зверстаний кодекс невільного світу — тут, у короїдці, лише накреслювався і панував у своєму звироднілому вигляді. Немає гіршого, безогляднішого свавілля, ніж дитяче. Ті, що пройшли через усі кола короїдки, ставали або відмороженими биками в дорослих зонах, або фізичними і моральними каліками.

Стомлений, зі спитими очима, капітан, оформляючи його, процідив:

— Тут, паря, про подвиги свої забудеш. А якщо потягне на них, буду бити сильно, буду бити довго і буду