Читати книгу - "Вогняний бог Марранів"

— А може, все це неправдиві чутки?

— Неправдиві чутки?! — Урфін витяг на трибуну Вереса. — Ось свідок! Це мій кур'єр, він щойно повернувся з країни Мигунів. Говори, Вересе!

І чоловічок, заїкаючись, пробурмотів:

— Те, що каже Великий Урфін, свята істина!

Сталося так, що незадовго до цього Енні ввімкнула чарівний телевізор, щоб поспостерігати за Джюсом. Так вона робила щодня в обідні часи. Біля екрана збиралися Тім, Страшило, Дроворуб та інші друзі Енні.

Сцена, яку вони побачили того дня, вразила глядачів. Вони тремтіли від злості, слухаючи нахабні Урфінові вигадки. Але справа на цьому не скінчилась. Натовп Марранів гримів і шаленів. Вгамувавши юрбу, диктатор звернувся до дерев'яного кур'єра:

— А ще? Що ти чув там іще? Говори, мій добрий Вересе, не бійся!

— Я чув, повелителю, — тремтячим голосом промовив Верес, — що Мигуни хочуть іти війною на долину Марранів, щоб знищити там усіх старих, жінок і дітей…

Нема потреби говорити, що цю брехню продиктував Вересові Урфін.

— О-о! Смерть негідникам! Помсти! Помсти!!

Гвалт натовпу потряс всю околицю. Розлючені обличчя, роззявлені роти, стиснуті кулаки, підняті до неба. Урфін стежив за Марранами з посмішкою прихованого задоволення.

А там, за сотні миль, Страшило та його друзі дивились на екран із безсилим гнівом, з усвідомленням повної безпорадності. Вискочити б поряд з Урфіном на трибуну, примусити брехуна сказати правду…

А комедія тривала. Урфін виголосив довгу промову. О, він мав хист до красномовства! Він закликав Марранів помститися за вбитих братів і врятувати від загибелі свій народ. Він звертався до родинних почуттів Стрибунів, а Стрибуни, хоч і були войовничим плем'ям, дуже любили своїх старих матерів і батьків, своїх дружин та дітей..

Все військо, як одна людина, виявило готовність негайно виступити в похід. Дали згоду навіть ті, хто нещодавно завів сім'ю. Урфінові ледве вдалося переконати одну сотню Марранів залишитися на Смарагдовому острові, щоб зберегти тут владу короля.

— Що ж, гогуватимемось до ворожого нашестя, — похмуро сказав Страшило, коли екран телевізора згас.

Немає потреби говорити, що Страшило, визволений з полону, відразу був оголошений правителем Смарагдової країни. Кагги-Карр поступилася йому повноваженнями і тепло привітала з поновленням на високому посту.

Із свого боку Страшило розчулено дякував гаві за її неоцінимі послуги під час керування країною.

— Та що там балакати! — Страшило аж задихався, перелічуючи подвиги гави. — Я засновую орден «Золотого вінка», і першим його кавалером буде наша люба і шановна Кагги-Карр. Тільки-но ми розправимося з У фіном цей орден викують найкращі ювеліри країни, оздоблять його чистої води діамантами, і він засяє на голові. нашої дорогої подруги…

Кагги-Карр так розчулилась, що з її чорних очей викотились дві сльозинки.

— Крім того, — вів далі Страшило, — на згадку про заслуги Кагги-Карр я від імені мешканців Смарагдового острова обіцяю, що будь-якій вороні, котра з'явиться в межах міста, буде забезпечений найсердечніший прийом.

Цієї обіцянки свято дотримуються на Смарагдовому острові досі.

ФІНАЛЬНА ГРА

Ані розмов, ані пісень не чутно в лавах: обличчя бійців були суворі. Урфін вміло підтримував войовничий настрій. Побоюючись, аби обдурені Маррани не дізналися правди, Джюс дав такий наказ:

— Ніяких переговорів з підступним противником! Одразу нападати й усе громити на своєму шляху. Вбивати зрадників нещадно!

Еот Лінг шастав, ніби пацюк, поміж розпалених ненавистю Марранів і приносив своєму господа реві лише втішні новини.

— Вони аж нетямляться від люті, — говорив блазень. — Як дійде до діла, буде забава! Погрожують за кожного свого сотню ворогів зі світу звести!

Задоволений Урфін потирав руки. Після розправи над Мигунами він усією силою повернеться на захід і підкорить собі рудокопів та Жуванів. Він відшукає засоби боротьби з драконами і Шестилапими, і горе тому, хто стане на його шляху!

Ген попереду забовваніли шпилі й вежі палацу, збудованого за давніх часів; він пережив багатьох володарів на своєму довгому віку. Колись, заволодівши палацом, Бастінда обгородила його високим міцним муром із залізною брамою, завжди зачиненою на замок. Ключ від замка чаклунка носила в кишені, а вночі ховала під подушкою.

Коли правителем Фіолетової країни став Залізний Дроворуб, він насамперед дав розпорядження зламати мур і розбити довкола палацу парк. Адже йому не доводилося боятися підданих, які палко любили свого м'якосердого правителя. Зовнішні оздоби палацу й пофарбування постійно підтримувалися належним чином, і палац мав такий затишний і мирний вигляд, що Марранам мимоволі спало на думку: як могли його мешканці вчинити таке чорне лиходійство?

Проте Урфін не давав воякам часу отямитись. Між лавами пронеслась команда:

— Пришвидшити крок! Викинути на узбіччя все зайве! Приготуватись до бою!

Грізна лавина котилася вперед. І раптом… Повільно, але невідворотно біг людей почав уповільнюватися, перейшов на крок… І військо зупинилось. Зупинку спричинили дві обставини. Перша — на шляху нападників виявився глибокий рів, а з його протилежного боку, з бійниць кам'яних башточок, висовувались стріли, націлені на ворога. А друга… О, друга була така неймовірна, неправдоподібна, що навіть досвідчений Урфін, який прочитав у бібліотеці Смарагдового міста силу-силенну книжок з історії воєн, розкрив рота.

У країні Мигунів ішла гра! Це було дивно, незвичайно… але це було так!! Напевне, військо Дроворуба й Страшила дуже велику надію мали на силу своїх закріплень, що так безпечно поводились перед лицем ворога. А може… може, гравці не могли кинути незакінчену партію, де кожна із сторін розраховувала на перемогу?..

Стрибуни, найазартніші гравці на світі, таку поведінку цілком зрозуміли й поцінували. Завмерши на місці, опустивши дубці й списи, з'юрмилися біля рову Маррани і з величезною цікавістю спостерігали гру.

Гра для них була зовсім незнайома. І не дивно — вперше з'явилась вона у Чарівній країні, і це був волейбол!

Якщо читач пригадує, Тім О'Келлі віз із собою волейбольного м'яча. Хлопчисько був запеклим волейболістом і взяв м'яча в подорож розраховуючи донесхочу награтися з Жуванами й Мигунами. Але у вирі подій, в які захопила його доля, Тім забув про гру. Він згадав про неї тут, у Фіолетовій країні, під час довготривалого очікування ворожого нападу.

Неважко хоробро поводитись у розпал битви, завдаючи й приймаючи удари. Набагато складніше чекати з дня у день, коли прийде небезпека, а вона все відкладається.

Вожді помітили, що бадьорість Мигунів падає щодня, і це було дуже погано. Чим підняти дух війська