Читати книгу - "Таємниця Жовтої кімнати"

Жак і я — усі ми дивимося на Матильду. Які думки снують навколо неї в цій тиші?.. Після незбагненної появи злочинця в оцій спальні і після його таємничого зникнення в галереї всі думки, здавалося мені, починаючи від мізкувань татуся Жака, аж до підозр, що почали народжуватися в голові професора Станжерсона, можна було висловити одним реченням, зверненим до неї: «О ти, кому відома таємниця, розкажи її нам, і тоді ми, може, зуміємо врятувати тебе!» Ах, як би я хотів її врятувати… від неї самої й від того, іншого!.. Хотілося плакати… Так, я відчував, як очі мої наповняються сльозами від усвідомлення власної безсилі перед величезним нещастям, яке так старанно приховували…

Вона зараз переді мною, жінка, напахчена парфумами «дами в чорному»… Нарешті я бачу її в цій кімнаті, в спальні, куди вона відмовилася мене впустити після першого замаху… в кімнаті, де мовчала, де й далі справляє мовчанку… З того фатального моменту у Жовтій кімнаті ми всі впадаємо коло цієї мовчазної жінки, аби дізнатися те, що знає вона. Наша жадібна цікавість завдає їй, мабуть, ще більшої муки. І хто знає, може, розкриття таємниці спричинить іншу драму, ще жахливішу, аніж та, що тут уже відбулася? Хто гарантує, що це не призведе до її загибелі? Проте вона вже ледь не загинула… А ми й досі нічого не знаємо… Вірніше, серед нас є такі, хто нічого не знає. Але я… Коли я дізнаюся — хто, я знатиму все… А тим часом хто ж він? Хто?.. Не знаючи цього, мушу мовчати, мовчати, жаліючи її, бо жодного сумніву немає: вона знає, в який спосіб той вийшов з Жовтої кімнати, знає, але мовчить. Чи маю я право щось казати? От коли знатиму — хто, я побалакаю з ним, і тільки з ним!

Вона дивиться на нас, дивиться ніби здалеку, ніби нас немає в кімнаті… Нарешті професор порушує мовчанку. Заявляє, що відтепер не залишить дочку. Даремно Матильда намагається заперечувати проти цього категоричного рішення. Станжерсон і слухати нічого не бажає. Ні, сьогодні ж він переселиться до її апартаментів. Потім, занепокоєний станом доньчиного здоров’я, дорікає їй: навіщо підвелась?.. Раптом заговорює до неї, як до малої дитини, щось промовляє, посміхається їй… Він уже не тямить, що говорить, що робить… Славетний професор не може дати собі ради… Белькоче. Це свідчить про розумовий розлад… Врешті, всі ми зараз у такому ж стані… Та ось панна Станжерсон промовляє зовсім прості слова:

— Татусю! Татусю!

Але в її голосі звучить таке страждання, що професор вибухає риданням. Татусь Жак сякається, навіть Фредерік Ларсан і той змушений відвернутись, аби приховати розчулення… Та я й сам більше не можу… І вже ні про що не думаю, нічого не відчуваю, обернувся на якусь одноклітинну істоту… Я сам собі огидний…

З моменту замаху в Жовтій кімнаті Фредерік Ларсан теж уперше побачив панну Станжерсон. Як і я, настійливо домагався дозволу її допитати, але його так само, як і мене, відшивали. Йому, як і мені, відповідали одне: панна Станжерсон ще надто слабка, допит слідчого її перевтомив і таке інше… Очевидним було Матильдине небажання допомогти нам у розслідуванні. Щодо мене, то мене це не дивувало, а от у Фредеріка Ларсана викликало подив. Адже ми з ним дотримували протилежних поглядів на злочин…

Вони плачуть… І я ще раз ловлю себе на тому, що подумки повторюю: «Врятувати Матильду! Врятувати! Навіть проти її волі. Але, рятуючи, не скомпрометувати. Й при цьому не дати йому говорити. Кому — йому? Йому, вбивці! Схопити й заткати йому пельку…» Але ж казав Робер Дарзак: «Для того, щоб йому закрити рота, його треба вбити!» Такий логічний умовивід зі слів Робера Дарзака. Чи маю я право порішити людину, яка хоче вбити Матильду Станжерсон? Ні! Ну а якщо все-таки так станеться? Слід спробувати хоча б для того, аби впевнитися: чи справді він існує в плоті й крові! Хоча б для того, аби побачити його мертвим, якщо не пощастило схопити живцем…

Боже милий, як натякнути цій жінці, котра навіть не дивиться на нас, поглинута своїм страхом та батьковим горем, що я на все готовий, аби врятувати її?.. Авжеж, авжеж, я знову силкуюсь міркувати розсудливо й спробую цього разу почати не з хибного краю, я здійсню чудеса!..

Я підходжу до неї, намагаюся заговорити, хочу благати її довіритися мені… Сказати в кількох словах, які б вона одна зрозуміла, що знаю, в який спосіб злочинець вибрався із Жовтої кімнати, що я наполовину розкрив секрет, що співчуваю їй від щирого серця… Але вона вже киває нам дати їй спокій, цей безмовний порух виказує безмежну втому, жінці потрібен відпочинок… Професор Станжерсон просить нас повернутися до наших кімнат, дякує нам — одне слово, виряджає… Ми з Фредеріком Ларсаном кланяємось і в супроводі татуся Жака виходимо в галерею. Чую, як Ларсан мимрить собі під ніс:

— Диво… Диво…

Киває мені зайти до нього в кімнату. На порозі, обернувшись до татуся Жака, запитує:

— Ви його добре розгледіли?

— Кого?

— Злочинця.

— Ще б пак! Велика руда борода, руде волосся…

— Мені теж так здалося, — встряю я.

— І мені, — погоджується Ларсан.

Ось ми опиняємося вдвох із великим Фредом у його кімнаті, щоб обговорити подію. Балакаємо вже цілу годину, повертаємо справу то так, то сяк. З Фредових запитань, з його пояснень зрозуміло, що він — усупереч власним очам, і моїм, й очам усіх присутніх — переконаний: злочинець зник в одному з потаємних хідників замку, який добре знає.

— Він знає замок, — каже Фред, — дуже добре знає…

— Цей чоловік високий на зріст, має кремезну статуру…

— Саме таку статуру, як треба, — бурчить Фред.

— Розумію вас, — відповідаю. — А як ви поясните руду бороду й руду чуприну?

— Завелика борода, загуста чуприна… Все фальшиве, — робить висновок Фредерік Ларсан.

— Не поспішайте. На думці у вас Робер Дарзак… Чи ви коли дасте йому спокій? Я особисто певен, що він не винний.

— Тим краще! Бажав би в це вірити. Проте всі докази проти нього. Ви помітили сліди на килимовій доріжці? Підіть-но подивіться.

— Я їх бачив. Це «елегантні» сліди, ті самі, що з берега ставу.

— Сліди Робера Дарзака — невже ви це заперечуватимете?

— Тут можна помилитись.

— А чи помітили ви, що сліди не повертаються? Коли чоловік вибіг з кімнати, а ми кинулися навздогін, його черевики слідів не лишили.

— Ймовірно, чоловік перебував у кімнаті не одну годину, тож багнюка на підошвах встигла