Читати книгу - "Загублена історія втраченої держави"

багато чинників. Наприклад, геополітичні інтереси грандів світової політики, насамперед Великобританії та Франції. Цими інтересами намагалися нехтувати три імперії – Німецька, Австро-Угорська, Турецька та одна союзна з ними монархія – Болгарія. Результат відомий, його оголосили у Версалі 1919 р. Потенціал «самостійної» УНР – чи то збройний, чи то економічний, чи то політичний, чи то будь-який інший – ні в яке порівняння навіть з болгарським не йшов. Чемний український дослідник у зв’язку з цим констатував: «політична думка мислителів Антанти та сфера практичної політики цих країн не була прихильною до українців. Політична думка й реальна політика цих держав завжди залишалися детермінованими певними державними інтересами, які, як показала історія, були не завжди виправданими і, окрім всього, зовсім не відповідали ані вимогам часу, ані інтересам українського народу».[305]

Кому і що показала історія – то питання риторичне. А от практичне політичне питання полягає в наступному: чому союзники Росії по воєнній коаліції повинні були брати до уваги (ба більше – дбати) про «національні» інтереси купки добродіїв, які взяли на себе сміливість висловлювати інтереси так званих «трудових українських класів», тобто лише частини населення 9 з 58 російських губерній? А заразом взялися організовувати своїх прихильників на боротьбу проти національної та світової буржуазії, у тому числі і британсько-французької, яка визначала долі тогочасного світу? А крім цієї руйнівної для долі коаліції пропаганди та діяльності вчинили акт прямої державної зради, підписавши сепаратну мирову угоду, яка дозволила антантівським антагоністам мало якщо не поставити країни Згоди на коліна, то як мінімум затягнути безнадійно програну війну принаймні на 10 місяців.

Усі вищезазначені обставини, як стало зрозуміло всього за 90 років, надзвичайно сприяли втіленню в життя вікопомної «української національної ідеї» та обпертій на неї практиці «українського державотворення». Цій практиці, як щойно з’ясувалося, надзвичайно сприяли вибори до місцевих органів влади, які проводилися у «тюрмі народів» попри ситуацію на фронтах Світової війни: доктору юридичних наук В. Єрмолаєву вдалося-таки «обґрунтувати тезу про те, що широкі виборчі кампанії, які проводилися тричі в умовах війни, були також суттєвими елементами державотворення».[306]

Апофеоз цього варіанта українського державотворення припав на 1919—1920 рр. Саме в ті роки вітчизняні мислителі національно-соціалістичної орієнтації видали «на гора» чи не найбільшу кількість проектів державного устрою країни, на керівництво якою вони претендували. Першим серед сучасних дослідників-юристів їх проаналізував В. Крюков[307]. За 10 років головні його висновки у спеціальному дослідженні підтвердив А. Присяжнюк[308]. Ідеться, зокрема, про те, що даний етап «українського державотворення» відзначається і «перевагою тенденції до побудови соціалізму», і спробою «розбудувати» УНР «на ґрунті класового підходу (хоч у пом’якшеному, порівняно з ленінською моделлю, вигляді)». Цей шизофренічний підхід, відшліфований 12—14 грудня 1918 р. у Вінниці т. зв. Державною нарадою керівництва УНР (яка, до слова, на той час ще не була проголошена) та оприлюднений 26 грудня 1918 р. в «Декларації Директорії»[309] неіснуючої все ще УНР, полягав у тому, щоби «процес державотворення в УНР спрямувати по компромісному «третьому шляху»: в основі його було прагнення побудувати державу радянського зразка з використанням деяких рис, притаманних західним демократіям». Але «…прихильність до радянсько-соціалістичної моделі привела до відповідного ставлення до юридичних норм» – у головному конституційному законі УНР тієї доби – «Законі про форму влади в Україні», а також в інших конституційних актах, які дублювали положення цього «Закону», «конституційно-правові норми сусідують з декларативними положеннями та соціально спрямованими гаслами… Вказані конституційні акти УНР обмежували публічно-правову правоздатність значної частини населення («нетрудового елементу»), передбачали побудову держави трудових рад, визначали дискримінацію за соціальними ознаками… З точки зору юридичної техніки загального рівня вказані закони не є досягненнями вітчизняної конституційно-правової думки, але цілком адекватно відображають соціальні умови та політико-правові уподобання політичної еліти УНР доби Директорії, перш за все її голови В.К. Винниченка та його прихильників».

Таке становище в УНР зберігалося і після державного перевороту, який здійснили С. Петлюра та його політичні прибічники, які усунули інших п’ятьох членів Директорії: «на практиці демократичні методи реалізації державно-владних повноважень не спрацьовували».[310]

Безнадійну спробу повернути український національно-соціалістичний рух на правові, загальнодемократичні рейки в період УНР доби Директорії спробувала здійснити, власне, лише одна особа – заступник міністра закордонних справ УНР О. Ейхельман.

Хто такий О. Ейхельман[311]

Ім’я найвизначнішого, з нашої точки зору, вченого-юриста, громадського та державного діяча практично забуто на його Батьківщині. Як видається автору даної розвідки, в історії вітчизняної правничої думки йому належить місце, співставне з тим, яке в історії руської/української філософської думки посідає Г. Сковорода.

«Ейхельман, Отто (1854—1943), учений-правник, спеціаліст різних ділянок держ. і міжнародного права; професор Київського Університету, а на еміграції професор і декан УВУ, професор Української Господарської Академії в Подебрадах і Високого педадогічного Інституту в Празі; дійсний член НТШ. В 1918 р. Е. активно включився до української державної роботи, працюючи в Міністерстві торгівлі й промисловості і в Міністерстві закордонних справ УНР на становищі товариша міністра. Е. брав участь в 1918 р. у переговорах українського уряду з Австрією і Німеччиною (економічна конференція) і з совєтською Росією. На еміграції віддався гол. науковій діяльності. Важливіші праці українською, німецькою і російською мовами: «Військове заняття неприятельської території» (докторська дисертація), «Проект конституції основних державних законів УНР», «Сучасний культурний розвиток міжнародного права», «Промислове право», «Історія держ. конституції» й ін.».[312]

Сайт «Юридическая Россия», посилаючись на довідник Університету Св. Володимира, подає такі відомості: «Оттон (Otto Nikolaus) Оттонович Ейхельман (Eichelmann), доктор міжнародного права, екстраординарний професор Демидівського юридичного ліцею по кафедрі державного та адміністративного права. Його кандидатська дисертація, захищена 1878 р. у Дерптському університеті, мала назву Ueber die Kriegsgefangenschaft (О плене)».[313]

У доступних нам архівних та бібліотечних фондах інформацій про життя, наукову, педагогічну та практичну юридичну діяльність професора О. Ейхельмана залишилися буквально одиниці. Так, наприклад, у листі до юридичного факультету Університету він залишив про себе таку згадку: «Предмет международного права всегда был моею преимущественною специальностью, хотя кафедру по этому предмету мне до сих пор занять не удалось. Но и при сложных занятиях по кафедрам государственного права и истории иностранных законодательств, по которым я читаю до сих пор, моя работа по международному праву постоянно продолжалась и литературная деятельность моя (диссертации, статьи и рецензии), как известно факультету, почти всецело относятся к разработке вопросов международного права. 11 ноября 1883 г. О. Эйхельман».[314]

Питання міжнародного права не були єдиним предметом зацікавлення вченого. Він був серед тих небагатьох юристів у Російській