BooksUkraine.com » Сучасна проза » Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) 📚 - Українською

Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

117
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)" автора Ірина Вільде. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 153
Перейти на сторінку:
цій хвилині не повинна входити в гру, не дозволяє Бронкові признатися перед Олексою, що і він не втаємничений у план подій, які обов'язково повинні слідувати за цією смертю, як її логічне завершення.

Скоро одинадцята. Міг би вже бути якийсь сигнал від товаришів. У подібних (неправда, не було ще в Нашому випадку, який можна було б уподібнити з цим) випадках заходив фіктивний клієнт або колишній посильний Зілінського, тепер вуличний продавець газет, Івась, із зашифрованим паролем. Буде демонстрація. Обов'язково буде. Почнеться вона боєм за тіло померлого. (Зеленого? Ні, померлого). Коли б поліція задумала поховати таємно, то однаково буде відкопаний і похований товаришами наново. Навіть коли б ховали так, що і під землею не можна було напасти на його слід, все одно відбудеться символічний похорон з чорною, покритою червоним полотнищем труною.

Стрілка на великому цеховому годинникові пересунулася поза одинадцяту. Час не стоїть на місці. До Львова, Варшави покотилися зашифровані телеграми. У центр партії. У слідчі воєводські органи. Машинки строчать інформації для газет. Інструкції. Рішення. Меморандуми. Текст для підпільних листівок. По магазинах викуповується весь червоний сатин. У Наше стягаються розпорошені на околиці поліцаї. У пивницях при свічці, на горищах, у кімнатах при спущених шторах готуються тексти лозунгів.

«Хто малюватиме лозунги, це ж моя робота, — а мене й досі ніхто не кличе?

Збирається буря з громовицею, а я, як дурень, ліплю в затишку хатку-іграшку».

Старий черв'як заздрощів починає точити наново серце.

«Я не заслуговую бути серед перших втаємничених, я — хлопчисько, от такий собі Бронко Завадка з Мнихівки. Виконавча чорна сила, тягло з шлеєю через плече».

Жаль, обурення, врешті, бунт (хлопові двадцятьп'ятка на карку, а вони і далі заставляють його ходити без штанів) стрясають молодим Завадкою. Відкладає верстатку. Хай діється, що хоче, він не в силі сидіти у цю хвилину запертим і клювати літери, ніби той горобець соняшник.

А що пан шеф на це?

Пан шеф цим разом виявляється великодушним, хоч Бронко й не може збагнути причини такого рідкого у Філіпчука жесту.

— Я бачу, Броник, що робота сьогодні не клеїться в тебе. Іди, на пошту треба… тільки там той… пам'ятай, в якій фірмі працюєш…

— Не розумію, пане шефе.

— «Не розумію!» Ти добре знаєш, чого я від тебе жадаю… Гм… — Філіпчук потягнув жилет на животі долу, від чого й сам випростався. — Я — українська, національна, католицька фірма і так далі… Щоб не було, прошу я вас, пізніше різних непотрібних розмов.

— Розумію. Де ті папери, пане шефе, що потрібно на пошту віднести?

— Ти чув, що я сказав?

— Так, я прийняв до відома.

— Броник, ти мені щось не подобаєшся сьогодні. Може б, ти краще не виходив?

— Я таки вийду… Піду на пошту. А якщо ви роздумали мене посилати, то хай іде на пошту хтось інший… Нічого не маю проти, але я однаково в цеху сидіти не буду. — А коли Філіпчук мовчки вичікував, що він ще скаже, Бронко уточнив: — Я не в силі сьогодні працювати. Голова болить.

Фу, фу, фу!

На Костя Філіпчука вдаряють поти. «Голова болить»! Школьна вимуфка, болі глуфка. Він тобі бреше в живі очі, а ти знаєш, що він бреше, і ти, шеф, прошу я вас, безсилий проти такого лайдака.

І що, може, не пішлеш його на пошту? Пішлеш, хоч добре знаєш, що у нього тепер у голові не справи фірми, а організація похорону його партаймана. (Цікаво, хто його ковтнув?) Пішлеш, прошу я вас, ще й тому, щоб не наражувати на шванк[69] свого авторитету, бо ж заповів тобі, що й без дозволу вирветься на свіже повітря.

— Іди, там на бюрку в канцелярії лежать папери, неси на пошту… експрес полєцони[70]… Іди… щезай мені з очей…

Майже вибіг на вулицю, пустився прискореним кроком у напрямі центру, але по кільканадцяти кроках уповільнив темп. Був дезорієнтований повсякденним виглядом вулиці.

Серединою дороги тяглася валка селянських возів, наладованих розсохатим ріщєм, що збивало пилюку, від якої аж під зубами скреготіло. Вози переганяв на велосипеді хлопець у купальній біло-голубій шапочці і коротких штанях-пумпах. Навпроти Бронка ішла висока брюнетка з невмиваним обличчям, про яку говорили в Нашому, що вона займається нелегальною проституцією, і несла перед собою, на віддалі ліктя, слоїк із сметаною. Придуркуватий Йосько в чако продавав леп на мухи, монотонно виспівуючи: «Му-хи… му-хи…» Нічого, найменша познака не вказувала на те, що минулої ночі в містечку сталося політичне вбивство.

Знайомі вуличні картинки повторилися на вулиці Лелевеля і Перехідній.

Біля пошти Бронко зустрів двох поліцаїв. Один з них у бойовій готовності.

У головному вестибюлі поштового будинку, в кутку між пічкою і поштовою скринькою, саме навпроти віконечка для прийому телеграм, на фанерній скриньці куняв шпик, убраний («Груба робота», — подумав Бронко) під спортсмена. Полагодивши з експедицією пошти, Бронко навмисне якийсь час покрутився біля віконечка для прийому телеграм. Не було сумніву, що шпик стежив за його рухами.

На вулиці Костьольній мало не зіткнувся ніс об ніс (тамтой вискочив з-за рогу аптеки Етекера) з своїм «ангелом-хоронителем», криволапим Бжезіцьким. Зміряли один одного очима. Бронкові було дуже цікаво знати: чи це випадкова зустріч, чи криволапий від самої друкарні топчеться по п'ятах, а це зіткнення біля аптеки — лише один з трюків його ремесла?

Недалеко друкарні Зілінського Бронкові перешмигнув дорогу Івасик.

— Маєте папіроса, пане Завадка?

— Зараз пошукаю, — зійшли обидва на край тротуару, аби не перешкоджати перехожим. Бронко свідомо став шукати папіроси в тій кишені, де їх не було.

— Що там?

— Пан Каминецький казав, що по файрансі[71] піде на золоту рибку.

В їх домовленості «золота рибка» означало спеціальне місце на лівому березі Пруту, саме там, де ріка, замаскована чагарником, робить коліно, щоб за кількадесят метрів виплисти на широку і довгу рівнину.

— І ще що?

— І дайте папіроса.

Бронко сягнув рукою в кишеню з папіросами і ткнув в руку хлопчакові тільки що надпочату пачку «Меви».

— Ого! — свиснув малий драб, і в одну мить його не стало біля Бронка.

Бжезіцький теж змився кудись.

Нарешті сигнал від них! Бронко зиркнув на годинника: дванадцята п'ятнадцять. Півтори доби товариші обходились без його участі.

І допіру, коли все буде розплановане, наладнане, розподілене, йому вкажуть його мізерний участок у діях цієї трагічної історії. Як і годиться для Бронка Завадки з Мнихівки. Тяглові із шлеєю через плече.

Який це дурень назвав годинник мірилом часу? Єдиним достовірним мірилом, чутким, прецезійним годинником в цій

1 ... 37 38 39 ... 153
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"