Читати книгу - "Сповідь маски"

смакувала насолода безпутства, яке навряд чи хтось інший зрозумів би. То було безпутство, куди тонше за звичайне людське — чиста, мов вишукана отрута, розпусність. Через неморальність мого єства, моєї головної засади моральні вчинки, бездоганні стосунки з жінкою, чесна поведінка, удавання високоморальної людини, навпаки, влещали мене таємним присмаком неподобства, смаком справжньої демонічності.

Простягаючи одне до одного руки, ми наче підтримували щось, але те ефірне «щось» існувало, коли вірили, що воно є, і зникало, коли вірили, що його нема. Підтримувати його нібито було й нескладно, але насправді то вимагало непростих обрахунків. Я прилучив Соноко до небезпечного заняття — робити реальною в цьому просторі штучну «нормальність», підтримувати щомиті майже фантастичну «любов». І вона несвідомо допомагала мені в цих підступах. Сказати б, саме через несвідомість її допомога була ще дієвішою. Але настав час, і Соноко почала відчувати, хоч спершу й непевно, цю важкоописану небезпеку, неуникненну силу несхожої на пересічні грубі небезпеки світу, наділеної ретельно підібраною густиною, небезпеки.

Наприкінці літа я зустрівся в ресторані «Золотий півень» з Соноко. Вона щойно повернулася з гірського курорту, де рятувалася від спеки. І відразу розповів, що збираюся піти зі своєї установи.

— А чим будеш займатися?

— Поживемо — побачимо.

— Дивуюсь я тобі! — тільки й сказала вона. Так уже було заведено між нами.

Засмагла під гірським сонцем шкіра Соноко навколо грудей втратила звичну сліпучу білину. Завелика перлина на обручці від спеки похмуро затуманилась. Сумовита й наче знесилена музика, що завжди лунала в голосі Соноко, зараз здавалася як ніколи доречною.

Ще деякий час точилася безглузда й нещира розмова. Чи не через спеку вона здавалася мені аж такою порожньою? Достеменно ніби ото я був присутній при розмові сторонніх. Я почувався, наче людина, що бачила приємний сон і, прокидаючись, докладає дратівних зусиль, аби поспати ще, і це, навпаки, остаточно проганяє сон. Я вочевидь бачив, як тривога пробудження, що вторгається так явно, марна насолода сну на порозі пробудження, роз’їдають наші душі, мов зловорожий мікроб. Наші серця, наче змовившись, одночасно піддалися недузі. І це відрухово озвалося в нас веселощами. Ми пережартовувалися, щоразу чіпляючись до того, що сказав інший.

У Соноко під елегантною пишною зачіскою повнилися спокоєм, хоч і дещо порушеним засмагою, дитяче чоло, лагідні вологі очі, повнуваті вуста. Її зовнішність вочевидь не лишала байдужими відвідувачок ресторану, що проходили повз наш столик. Офіціанти сновигали зі срібними підносами, на яких білі лебеді з льоду несли на собі морозиво. Соноко знічев’я клацала замком пластикової сумочки, а обручка на її пальці зблискувала.

— Тобі вже, мабуть, нудно?

— Не кажи такого, будь ласка!

В її голосі вчувалася дивна знемога. А втім, з таким самим успіхом я міг би назвати її голос чистим. Вона кинула погляд за вікно, на вулицю. І неквапно заговорила:

— Я часом перестаю сама себе розуміти. Який мені сенс отак зустрічатися з тобою? І все одно знову зустрічаюсь.

— Принаймні ти від цього нічого не втрачаєш. Може, сенсу в цьому й нема, але воно чогось та додає тобі.

— Між іншим, я маю чоловіка. Так що додавати мені вже нічого, є в цьому сенс чи нема.

— Не дуже переконлива арифметика!

Мені сяйнуло, що Соноко все ж дійшла порогу сумніву. І почала відчувати, що двері не можна залишати напіввідчиненими. Та все ж зараз така дбайлива вразливість становила чи не більшу частку співчуття, що було між мною й Соноко. От тільки мені ще надто далеко до того віку, коли це можна полишити, як є.

До всього, я раптом побачив виразні докази того, що моя тривога не просто передалася Соноко, а її ознаки — єдине, що лишалося в нас спільного. Соноко знову заговорила. Певно, подумала, що я не розчув. Але з моїх вуст вже ладна була зірватися легковажна відповідь.

— Сам подумай, якщо полишити все отак, то що вийде? Тобі не здається, що до добра це не доведе?

— Я тебе поважаю, та й узагалі нікому не бажаю зла. Але чому двоє друзів не можуть зустрічатись?

— Досі так воно й було, як ти кажеш. Тобі здається, це чудово. Але хтозна, як буде далі. Хоч ми й не робимо нічого ганебного, я чогось боюся. І здається, це бог карає мене за майбутні гріхи.

Мене аж кинуло в дрож від тієї певності, що забриніла в слові «майбутні».

— Мені здається, якщо так триватиме, то рано чи пізно нам обом не минути лиха. А потім буде запізно, адже так? Чи не з вогнем ми граємо?

— Що саме тобі видається грою з вогнем?

— Та багато чого.

— Хіба ж це гра з вогнем! Це, скоріше, гра з водою!

Але вона й не всміхнулась. Іноді, коли ми розмовляли, її губи міцно стискалися, аж кривились.

— Останнім часом я сама себе боюся. Здаюся собі недоброю, зіпсутою душею. Треба щось робити, аби нікого, крім чоловіка, не бачити навіть уві сні. Знаєш, восени я вирішила охреститися.

Мені здалося, що в цьому визнанні Соноко прозирнуло несвідоме, химерне, і тому напрочуд жіночне бажання сказати щось таке, чого аж ніяк не слід казати. От тільки радіти з цього я не мав права, а печалитися — здатності. Не відчуваючи анінайменших ревнощів до її чоловіка, як міг я заперечувати чи стверджувати хоч це право, хоч цю здатність! Я мовчав. Вигляд моїх блідих рук у розпал літа вкинув мене в розпач.

– І що ж тепер?

— Тепер? — вона опустила очі.

— Про кого ти подумала?

— Про чоловіка…

— Чи так уже конче тобі охреститися?

— Конче… Мені страшно. Мене аж усю трусить.

— А все-таки, що ж тепер?

— Тепер… — Соноко підвела щирий погляд, мовби питаючи невідомо кого. Рідкісної краси були її очі. Почуття било джерелом у їхній незмигній фатальній глибочині. Занімілий перед тими очима, я навмання сягнув рукою з недопалком до попільниці край столу. Невеличка ваза перекинулась і залила скатертину.

Надбіг офіціант і заходився витирати воду. Те, як він забирав зібгану мокру скатертину, зіпсувало нам настрій. Але це був привід раніше піти з ресторану. На вулиці, як то влітку, не проштовхнешся. Гордовито походжали у вбранні без рукавів парочки. Зневага линула на мене звідусіль. Вона пекла мене, як розжарене літнє сонце.

Ми мали розлучитися через півгодини. Нервове нетерпіння, яке легко сприйняти за палке почуття, хоч і навряд чи назвеш гіркотою розлуки, прагнуло забарвити ті тридцять хвилин соковитими, наче пензлем з олійною фарбою, мазками. Ми спинилися перед танцювальним павільйоном, де гучномовець сипав на доріжки несамовиті звуки румби.

Мені чомусь пригадався