Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

— Росько, а як його кличуть?

— Кого?

— Нового бой-френда?

«Як його кличуть? Запортки називали його шефом, отже, не виключено, що він — їхній начальник. Працюють разом у якійсь конторі — чисті, праведні, а поночі вирушають на полювання…»

— Ти що, глуха?

«Ні, я трохи недобачаю в сутем’ї, не маю слуху, голосу. Зате маю винятковий нюх. Щодня спілкуюся з десятками людей, проте пам’ятаю запах кожного. Покличте мене, якщо когось затримаєте, я по запаху розпізнаю, він це чи ні…»

— Росько!

— Дай мені спокій!

— Причмелена!

Траснули двері, але десь далеко-далеко, наче на іншому кінці світу. Софійка забралася. Знову траснули. Бількевич вийшов з кабінету. Тато його до пенсії служив в органах. Може, порадитися з ним?

— Романе Теодоровичу, а ті маніяки — хто вони?

— Росю, я прошу тебе!..

— Я лише хотіла запитати, що думає про них ваш тато: хто вони, звідки взялися?

Бількевич наче скуштував нецукрованого лимона.

— Мій тато зараз узагалі не думає. У нього глибокий склероз. Кожного дня складає новий заповіт. В останньому, який я, на щастя, вилучив, він заповідав наш будинок секретареві райкому партії, своїй першій коханці, котра минулого року померла. А щодо маніяків… Особисто я вважаю, що це гастролери, а значить, шанси, що наші міліціонери вичислять їх, мізерні. Вони чудово розуміють це, відтак, не дуже стараються. Сподіваються, що бандюки невдовзі відкочують в інше місто. Або ж під час чергового вбивства загублять паспорти чи власноручно написані біографії.

І запитав, виходячи:

— Ти йдеш чи ні?

— Ні, — буркнула Рося і, замикаючи за ним двері, сказала собі: — Нікуди я не піду! Сама їх винюхаю! А чом би й ні? Місто невелике — сорок тисяч мешканців. Якщо відкинути жінок, дітей, стариків, а також тих чоловіків, що на заробітках, високе начальство, кавказців, китайців, циганів, зостанеться кілька тисяч підозрюваних. Трохи забагато для одного носа, але можливо, мені й не доведеться всіх обнюхувати. А потім що? Про це я подумаю потім, а зараз треба відшукати основний речовий доказ!

Під кінець роботи Софійка знову підійшла до неї:

— Росю, запрошую тебе в «Едельвейс» на морозиво. Я фундую.

Страх як кортіло їй витрясти з оновленої колежанки правду про Модеста в ліжку й нового каваліра, який не знайшов собі у Львові гарної дівчини. Може, він горбатий чи кульгавий на обидві ноги?

— Дякую, Софійко, але… іншим разом, бо нині я маю закупи.

— Що хочеш купити: комбідрес, шовкову піжаму чи теє… пігулки від вагітності? — зі смішком куснула її приятелька.

Колишня Рося зробила б «квадратні очі» й докірливо промимрила: «Скажеш таке…» А ця, нова, відказала їй в тон:

— Майточки з крупним мереживом замість тих, які я загубила, повертаючись з нашої корпоративної забави.

— Загубила? — отетеріла Софійка. — Де?

— Привселюдно. В центрі, перед фонтаном. Щось в них трісло, і вони шурхнули з мене.

— І що?

— Нічого. Переступила через них і пішла собі.

— А люди?

— Побавилися ними й розійшлися.

— Жартуєш?

— Ага!

— Росько, ти зробилася нестерпною! Я до тебе зі щирим серцем, а ти… — образилася Софійка й подалася в «Едельвейс» з Орисею. А Рося — в універсам, на пошуки парфуму, який назавше запам’ятався її носові.

Обнюхала всі імпортні флакони, продеґустувала всі дезодоранти з найдорожчих — нічого схожого. Побувала в магазині «Арнольд» (товари для чоловіків), обійшла всі кіоски, де торгували парфумерією. І скрізь їй казали одне й те ж: «Товар тут здебільшого дешевий, бо чоловіки в нас самі знаєте, які… Навіть заможні не дуже дбають про себе, скоріше куплять коньяк, ніж дорогий парфум».

В останньому кіоску їй порадили зазирнути в магазинчик «Сувеніри», що відкрився нещодавно побіля автовокзалу, там продають дорогі речі для туристів і молодят.

«Дарма гайную час. Він, мабуть, купив парфум у Львові чи якомусь іншому місті», — подумала Рося, проте не пошкодувала грошей на таксі й забігла в магазинчик за хвилину до кінця роботи. Дівчина, яка там торгувала, вже домовлялася про зустріч з якимсь Тарасиком. Проте, дізнавшись, що клієнт шукає не брелок для ключів, а «справжню Францію», урвала розмову і виставила на прилавок аж п’ять флаконів:

— Це парфум, а це туалетна вода. Відкривати не буду, нюхайте корки або читайте рекламу.

Показала на один з флаконів:

— Особисто мені найдужче подобається ось цей.

Рося вхопила флакон, приклала до носа — і вловила пах того… блуда. Серце їй заколотилося так, немов би вона уткнулася носом в його груди й відчула на стегнах його тверду руку. Пальці їй зомліли, і вона, щоб на впустити парфум, притисла його до обличчя.

«Ворушися… Лови кайф!»

— Що ви сказали? — запитала продавщиця.

— Знайомий запах, — відвівши погляд, промимрила Рося. — Так попахує мій співробітник.

Дівчина зміряла її прицінливим поглядом:

— Не думаю. Господині привезла лише чотири одиниці, на пробу. Одну відхопила Мартуня з «Шашличної» для свого нареченого…

— Молода, старша? — машинально запитала Рося.

— Молодюсінька. Рік тому закінчила школу, але не вступила кудись там, бо тато й мама працюють за кордоном, у мільйонера і не змогли приїхати, щоб допомогти. Тож пішла в офіціантки.

— Гарна?

— Ага! Чисто Барбі, тільки чорнява. Коси, що мої руки.

— А жених хто?

— Не з тутешніх. Має віллу, іномарку, фірму десь біля словацького кордону.

— Молодий, старий?

— Звісно, молодий. Мартуня собі ціну знає, на старого вона б не злакомилася.

— А другий, вочевидь, купила дружина мого співробітника. Вона також брюнетка, але старша,