Читати книгу - "Маринчина лялька"

– Ховай свою ложку під подушку, – шепче по вечері до Марусі Ганя. – І присниться твій жених.

– А ти?

– А мені не треба…

Наступного дня Мирося тільки встане – і вже летить із ложкою до макітри!

– Увечері наша кутя дуже добра, а рано – ще краща! – кричить Мирося на всю хату. Вона знає, що величезний баняк ще повен пшеничної каші з маком!

Але за три дні – куті немає! З’їдаємо всю…

Від свята в хаті залишаються хіба тільки вишиті рушники по образах. То вже моя Маруся вишивала: ще з літа вона відбирала полотно, просила, щоб я купила ниток. А тоді сидить і малює візерунки – спочатку виводить паличкою на землі, а потім переносить на газету, а далі дивиться і виводить ниткою по полотні. Як найбільша робота скінчиться або підуть дощі – Маруся зразу ж і сідає за вишивання й мереження.

– І де ти такі гарні узори взяла? – дивуються їй дівчата. – У кого змалювала?

– Та! Де там змалювала! – пояснює Маруся. – Придумала сама.

– Не може такого бути?! А можна, я змалюю собі?

– А чого ж не можна? Бери й малюй, – моя Маруся щедра.

У кожної моєї дитини, і у мене теж, був ще й день народження. Але ніхто про нього ніколи й не згадає. Хіба, як найде якась чудна година, пам’ять моя проясниться, то я тоді і скажу:

– Це ж яке, діти, сьогодні число? Друге листопада? Сьогодні Ганя народилась! От і все…

А зате ж як приходило літо і мали бути Зелені Святки!

Тоді всі люди із нашого села ішли до лугу по лепеху – це тепер на нього кажуть татарське зілля. В руки брали найкращого вишитого рушника, та й рушали. А там наріжуть по оберемкові зеленого бадилля, зав’язують рушником, та й несуть кожне собі додому, а дорогою ще й співають.

– Оце ж ми, діти, із вашим татом на саму Трійцю й здибались, – розказую я кожного разу, як йдемо дорогою повз Лису гору. – Оце ж ось тут…

Зазвичай, у хаті підміталось раз на тиждень, у суботу. Після того по долівці розстеляли суху соломку й осоку. І тільки на Зелені Святки – на Трійцю – я ще й розводила у черепочку руду глинку і змащувала нею всю долівку. А тоді розстеляла поверху зелене зілля! А ще піду й наламаю гілок із клена, вкошу полину, зірву рум’янку – та й уклечаю усім цим хату; я встромляла клечання за образами, на вікнах, при порозі.

– А як же в нас гарно в хаті! – бувало, кричить Мирося. – Усе скрізь пахне й таке зелене!

Церкви у нашому селі давно не було – люди колись взяли гріха на душу: як комсомолія старого батюшку повісила у нього ж у хаті, колгоспники гуртом і розвалили. Тільки й залишився на тому місці склеп під землею і три кам’яні надгробки на могилах. Не було у своєму селі церкви, то люди йшли в сусіднє.

А я молилась вдома, і всіх своїх дітей навчила «Отче наш». Як лягали спати, обов’язково щодня казали всі молитву. Я тихесенько, стоячи на колінах перед святими іконами, а діти – де лягали.

Після служби в церкві кожне рушало на свій цвинтар. І я туди йшла, тільки з дому. Несла на оберемку пахуче зілля, трохи коржиків, зав’язаних в хустинці, вела за собою дітей.

На наш сільський цвинтар батюшка не приходив. То люди й самі, постають собі біля рідних могилок, помоляться, роздадуть у пам’ять про померлих гостинчики…

Я ходила до Христушки – це була дитина-янгол, бо й сонечка ще не побачила, померла в той же день, що й народилась… Це ж був мій гріх таємний: ненавмисно задушила.

І от стоїмо ми з дітьми на цвинтарі, перед ногами – малий гробик, порослий барвінком і споришем.

– А де ваші мама й тато поховані? – питає мене Мирося.

– Та… десь отамо-го! – показую убік рукою, а сама й не гляну. – Десь там є, у вишеньках…

Ніколи й ні разу на могилки своїх батьків я не пішла з дітьми, бо велику образу на них тримала. Це до своїх. А до Ількових тата й мами… мої діти геть і не знали, на якому цвинтарі вони поховані…

Моя Мирося ніколи не мала батька. А якогось разу, стояли на цвинтарі, то вона вголос «подумала»:

– А як це: мати рідних бабу й діда?…

Що я їй могла сказати? Промовчала.