Читати книгу - "Забути неможливо зберегти"

Мертвим сном…

Ранок не приніс полегшення. Скоріше навіть навпаки: телефон знову відповідав, що абонент тимчасово недоступний. Цікаво, що це могло означати?…

А втім, Араміс напевно вніс номер власкора газети «Кур’єрський експрес» Олега Нежданого в список контактів, тому, якщо мобілка генія технічних наук потрапила в чужі руки, довідатися телефон журналіста було зовсім нескладно. Отже, його розшукують уже давненько.

Значить, «мушкетери» дійсно зірвалися у прірву, лежали десь там мертві… Тому мобілка Араміса не відповідала. Потім їхні тіла знайшли, перевезли в місцевий морг, при цьому телефон почав дзвонити…

А далі?! Що означало мовчання при знятій трубці?! Може, автовідповідач спрацьовував?… І чому зараз мобілка знову перестала відповідати – розрядилася, чи що?… Але речі загиблих туристів напевно забрали в міліцію – невже там не могли поставити телефон на зарядку?! Імовірно, товаришеві слідчому цікаво було б довідатися, хто це загиблому туристові увесь час надзвонює.

Стоп, стоп…

А якщо вчорашнє повідомлення в «Магнолії ТВ» примарилося?!

Олег відчув, що заплутався остаточно й безповоротно. Схоже, залишалося одне-єдине: викласти на стіл головному редакторові матеріал у нинішньому вигляді, розповісти про все і попросити ради. Це потрібно було зробити і з інших міркувань. «Ви не до кінця усвідомили, наскільки небезпечну спадщину готові прийняти з наших рук», – сказав Атос. Схоже на правду, тепер ще й як схоже!

Але якщо йому загрожує небезпека, потрібно захищатися. А найнадійніший захист для журналіста в цьому випадку – це ліквідувати монополію на небезпечну інформацію! Тоді якщо навіть за газетярем полюють, це нічого не дасть – «мисливцям» тільки гірше буде, якщо насміляться його хоч пальцем зачепити. Тобто, коли він про все розповість головному редакторові, тоді інформацією будуть володіти вже двоє журналістів. Насамкінець, головред – хлопець тямущий, він підкаже, як поводитися далі.

Його міркування перервав телефонний дзвінок. Олег миттю напружився, але це була всього лише мама. Довелося пояснювати, що привезти улюбленого єдиного онучка до бабусі й дідуся в Ічню він зможе не раніше, ніж через пару тижнів, допоки не розгребеться з терміновими справами. А також довелося вислуховувати звіт про стан батькового здоров’я, про примхи погоди на Чернігівщині й іще всякі різні дрібниці.

Завершивши нарешті розмову з мамою, Олег поспіхом поснідав і помчав до редакції. По дорозі буквально гіпнотизував себе єдиним бажанням: тільки б головред був на місці, тільки б нікуди не виїхав!.. Подейкують, якщо дуже-дуже захотіти, найпалкіші бажання неодмінно збуваються. Віру в диво він, зрозуміло, втратив ще в дитинстві, але що було робити в нинішній ситуації?!

І диво таки сталося: ледь переступивши поріг редакції, Олег почув з «капітанського містка» голосочок секретарки:

– Головний редактор просив вас зайти до нього, тільки-но з’явитеся.

От і добре, от і чудово! Нічого іншого й побажати не можна.

– Добридень! Ви мене шукали?…

Головний редактор щось швидко записував у товстий робочий зошит. Не перериваючи свого заняття, мовчки кивнув на рядок стільців біля стіни. Олег присів на найближчий і заходився чекати.

– Даруйте, будь ласка, тут був терміновий телефонний дзвінок, потрібно було дещо зафіксувати, – сказав головред, нарешті відклавши убік робочий зошит. – Хотів поцікавитися: чи не здогадуєтеся, навіщо… точніше, чому я вас викликав?

– Перепрошую, але я не ворожка, тому можу й помилитися.

Олег уник прямої відповіді, намагаючись визначитися, у якому настрої перебуває сьогодні шеф.

– І все ж таки?…

– Імовірно, мені зараз дадуть якесь особливе завдання. Наприклад, рекламну «заказуху» написати або щось на кшталт цього.

– Завдання до вас може донести й хтось із редакторів.

– Отже, це надто особлива «заказуха» з надто особливими акцентами, про які редактор відділу знати не може! – парирував Олег і запитав обережно: – То що ж, вгадав я чи ні?…

– Не дуже, – констатував головред і зненацька запитав: – Скажіть, а що це ви там учора під кінець робочого дня посилено строчили на редакційному комп’ютері відділу «Соціум»?

Годі й казати, запитання видавалося кричущо дивним. Насамперед тому, що в редакції «Кур’єрського експреса» ніхто, ніколи й нікого не вичитував за набір на робочому комп’ютері будь-яких текстів – нехай навіть і не призначених для роботи. Треба набрати? Набирай, скільки влізе! Треба роздрукувати? Будь ласка, немає проблем!.. До того ж було прикро, що Валерка Мазайло виявився вошивим дрібним стукачем. Досить несподіваний прояв підлості, практично від ще зеленого парубка…

– Я доводив до пуття чернетку одного ексклюзивного матеріалу, – натужно мовив Олег.

– Що за матеріал? Чому я про нього нічого не знаю?

– Я закінчив статтю тільки вчора ввечері. Навіщо ж навантажувати вас або когось із редакторів новою чернеткою проти ночі.

– Ну, припустімо… – головред начебто трохи пом’якшав. – Отже, учора ввечері тільки-тільки закінчили?

– Ну, так!

– Роздрукувати встигли?

– Ні, але якщо хочете…

Олег підвівся, збираючись вийти, однак головний редактор зупинив його:

– Стривайте, не потрібно квапитися. Якщо матеріал є в електронному вигляді, давайте, я зараз же і перегляну.

– Так, зрозуміло. От, візьміть флешку.

– Як там файл називається, підкажіть-но?

– Файл Bandido1. doc, лежить у теці «Матеріали на здачу».

Наступну чверть години головред уважно читав матеріал про мадам вербувальницю. Журналіст