Читати книгу - "Домбі і син"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
То був найвірніший спосіб, щоб тебе запитали вдруге. Отже, міс Бері повторила питання, і, повагавшись та поопиравшись трохи, місіс Уїкем відклала ножа, знову озирнулася, глянула на Поля й промовила:
— Вона якось дивно прихилялася до людей — часом з чистої примхи, а часом і з любов’ю, як в усіх, тільки сильнішою. Всі оті люди повмирали.
Це було так несподівано й так налякало небогу, що та остовпіла, сидячи на твердому краєчку ліжка, важко задихала й з неприхованою тривогою видивилась на свою співбесідницю.
Місіс Уїкем крадькома показала пальцем на ліжко, де спала Флоренс, по чому красномовно потицькала ним в напрямку підлоги — прямо під нею знаходилася вітальня, де місіс Піпчін звичайно споживала свої грінки.
— Пам’ятайте мої слова, міс Бері,— сказала місіс Уїкем, — і будьте вдячні долі, що Поль не надто вас любить. Я сама, запевняю вас, рада, що він мене не дуже любить. Хоч — даруйте на слові — у цій в’язниці й так довго не проживеш.
Може, міс Бері, хвилюючись, надто сильно погладила Поля по спині, чи, може, взагалі урвала цю заспокійливу процедуру, — але хлопець перекинувся з боку на бік і сів, розбудившись, у ліжку, гарячий і спітнілий від якогось дитячого сну, гукаючи Флоренс.
Дівчинка, відразу вчувши його голос, зіскочила з ліжка, схилилася над його подушкою й почала заколисувати піснею. Місіс Уїкем похитала головою, упустила кілька сльозин і, показуючи Бері на дітей, закотила очі до стелі.
— На добраніч, міс, на добраніч, — прошепотіла Уїкем. — Ваша тітонька вже стара жінка, і ви, певно, не раз про це думаєте.
До цього втішного прощання місіс Уїкем додала погляд, повний сердечної туги, і, залишившись знову сама з дітьми та переконавшись, що вітер виє жалібно, як завжди, віддалася меланхолії, — цій найдешевшій і найдоступнішій з усіх розкошей, — аж доки її зморив сон.
Хоча небога місіс Піпчін, спустившись до вітальні, і не сподівалася знайти цього своєрідного дракона розпластаним на підлозі, все ж вона зітхнула з полегшенням, побачивши свою тітку, буркотливішу та зліснішу, ніж завжди, і, за всіма прикметами, вона намірялася жити ще довгі роки на втіху всім, хто її знав. Не виявила вона жодних ознак занепаду й протягом наступного тижня, коли необхідні для її здоров’я харчі зникали послідовно і регулярно, дарма що Поль, як і раніше, не зводив з неї уважних очей і з непохитною постійністю займав своє звичне місце між чорними шовками та камінною решіткою.
А що сам Поль не зміцнів од часу свого приїзду, хіба що трохи поздоровшав на виду, то йому купили візок, де він міг вигідно лежати з азбукою та іншими початковими підручниками в руках, поки його катали вздовж морського берега. Вірне своїм чудернацьким смакам, це дитя відмовилось від червоновидого, здорового хлопця, що був приставлений возити його, і вибрало натомість його діда — висхлого старого з обличчям краба, у заношеному проолієному костюмі, що геть задубів од солоної води. Дід тхнув морською травою, неначе берег під час відпливу.
З цим незвичайним возієм Поль щодня їздив на узбережжя в супроводі Флоренс, що завжди крокувала поруч, і понурої Уїкем, що замикала тили. Він міг сидіти або лежати там чотири години поспіль, і ніщо не дратувало його так, як товариство інших дітей, за винятком, звісно, його сестри.
— Іди собі, будь ласка, — казав він кожній дитині, що хотіла з ним бавитись. — Дякую, але мені тебе не треба.
Бувало, чийсь тихий голосок у нього над вухом питався, як йому тут.
— Дуже добре, дякую, — відповідав він. — Але йди краще грайся, будь ласка.
Потім він повертав голову, стежачи, як дитина йде геть, і казав до Флоренс:
— Нам нікого більше не треба, правда ж? Поцілуй мене, Фло.
В такі хвилини його обтяжувало навіть товариство Уїкем, і він був радий, коли та, своїм звичаєм, відлучалася, щоб пошукати скойок або знайомих. Найбільше любив він відлюдні місця, де ніхто не гуляв, а Флоренс сиділа біля нього за якимсь рукоділлям, або читала вголос, або й просто розмовляла з ним, і вітер дув йому в обличчя, а хвиля хлюпалась об колеса його візка. Більшого він і не бажав.
— Фло, — одного дня спитав Поль, — а де та Індія, що в ній живуть родичі того хлопця?
— О, дуже, дуже далеко, — відповіла Флоренс, підводячи очі від роботи.
— Кілька тижнів треба їхати?
— Так, голубчику. Багато тижнів, вдень і вночі.
— Якби ти була в Індії, Фло, — сказав Поль, помовчавши хвилину, — я б… я б… ну, що ж мама зробила? Я забув.
— Любив би мене?
— Та ні. Хіба я тепер тебе не люблю? Ну, як же це? А — помер! Я помер би, якби ти була в Індії, Фло.
Дівчинка хутко відклала своє рукоділля і, схилившись головою до нього на подушку, почала голубити його. І вона померла б, якби Поль там був, казала Флоренс. Нічого, скоро йому покращає.
— О, та мені вже набагато краще! — відповів хлопчик. — Тільки я не про те, Фло. Я вмер би того, що мені так самотньо було б, так гірко!
Іншим разом, на тому ж місці Поль заснув і спокійно проспав досить довгий час. Раптом він прокинувся, схопився в своїм візку, сів і почав прислухатися. Флоренс запитала, що йому почулося.
— Я хочу знати, що воно каже, — відповів Поль, пильно дивлячись їй в обличчя. — Море, Фло, — про що це воно говорить і говорить?
Дівчинка пояснила, що то всього лиш хвилі котяться і шумлять.
— Так, так, — мовив Поль. — Але я знаю — вони завжди щось говорять: завжди одне й те саме. А що там, далі? — він підвівся, пожадливо задивившись за обрій.
Вона пояснила, що там, на тому боці, інша країна, та він сказав, що не там, а ще далі, — там, зовсім далеко!
І
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Домбі і син», після закриття браузера.