Читати книгу - "В Багдаді все спокійно"

- Перепрошую, юначе, ваше прізвище часом не Бездомний? Іван?

- На жаль, ні. Але Булгакова у нас на філософському факультеті читали старанніше, ніж Карла Маркса. Та про це - іншим разом. А поки що - поясніть мені, що ви, як професіонал, робите, коли «швидка допомога» привозить до вас неіснуючих неповнолітніх наркоманів?

- Що робимо! Липу! Є таке популярне в певних колах дерево. Вигадуємо який-небудь «реактивний психоз на тлі пубертатних змін у психіці». А самі потихеньку лікуємо класичну наркозалежність! Та все одно надаремна праця.

- Ви конкретно про що?

- Я конкретно про те, що ви пропонуєте і що ми без вас робимо. Практично всі, кого ми досі витягали з того світу, рано чи пізно втрапляли до нас знову.

- А винятки є?

- Є. Коли вони помирали від передозування до приїзду «швидкої». Тоді вони псували статистику не нам, а нашим колегам з моргу на Оранжерейній. Криком про це треба кричати, криком! А нам не дають. Самі мовчать та іншим пельки затикають.

- Шановний лікарю, скажу вам відверто: якби всі, кому треба кричати криком, робили це без перешкод, то начальство не чуло би милих їхньому серцю бадьорих маршів на взірець: «Наш паровоз, вперед лети, зупинка у комуні!…»

«Головний над психами» скрушно похитав головою і вимовив не мені, а комусь там неіснуючому, що приліпився до стелі:

- Зі стану перманентного незадоволення довкіллям, характерного для млявотекучої шизофренії, пацієнт швидко перейшов у стадію маніакально-агресивного психозу з активним неприйняттям моральних і соціальних норм оточуючого середовища…

Я відвзаємнив:

- І вам, лікарю, хай Бог здоров’я дасть. То ми домовилися? Спасибі!

І вже від дверей поцікавився:

- Портретик - роботи Врубеля?

- Врубеля. Тільки не справжнього, а пацієнта, котрий себе Врубелем вважав.

- А за що ж його, сердешного?

- За полотно «Шабаш на Лисій горі». Хтось додивився, що головний нечистий, котрий із голими відьмочками розважається, хоч і з рогами та копитами замість ніг, але ну дуже схожий на генерального секретаря однієї комуністичної партії однієї великої держави. А відьмочки теж себе пізнали! І що найсмішніше - на виставці… цих нам теж лікувати довелося.

- Талант, лікарю, то, звиняйте, не дуля в кишені. Не сховаєш… до речі, цуцики на портреті мені теж когось нагадують. А головне - кількість. У нас у політбюро теж дванадцять «друзів людини».

- А до речі, до речі, товаришу капітан Сирота… Олексій Михайлович. Забув спитати про сутню дрібницю: чого це раптом міліція так жваво кинулась опікуватися наркоманами, особливо неповнолітніми?

- Аби не зіпсувати статистику по особливо жорстоким убивствам.

На тому й розійшлися. Весела у нас, однак, робота.

З однополчанами покійного Дембеля склалося серединка на половинку. Перший же з них, до кого я навідався особисто, до розв’язання справи нас не наблизив, але кілька цікавих деталей повідомив:

- Хитрий був земеля, дуже хитрий. Як тільки зрозумів, що служба - то не мед, одразу почав шукати теплого місця.

- Ну, в Туркестані з теплим місцем, здається, не проблема.

- Не кажіть! Взимку, наприклад, вдень плюс двадцять п’ять, а вночі близько нуля. І вітер на додачу. Повірите - на постах у кожухах стояли, а мерзли, як цуцики. От наш земляк прилаштувався - санітаром у медчастині.

- Так він же, здається, ніякої медичної освіти не мав. В КПІ чи то на інженера, чи то на хіміка вчився.

- Либонь таки на хіміка, бо одразу схімічив, де вигідніше. Ні, звичайно, унітази хлоркою мити і судна з-під хворих виносити не дуже весело. Але він пригрівся і прилаштувався. Навіть у казармі не ночував, а у своїй медчастині на кушетці.

- Дружив із кимсь?

- Киян маєте на увазі? Та ні, ми ж служили, а він сачкував. От ви мене про нього запитали, про цього земляка, а я сиджу і пригадую: а як же він виглядав? Бачите, півроку не пройшло, а вже з пам’яті стерлося. В казармі у нього друзів не було, це точно. Та він у санчастині жив, а в казармі - тільки койка застелена і порожня тумбочка.

- А в медчастині з кимсь товаришував?

- Служив там ще один киянин. Фельдшером. Але той нас до себе не підпускав. Не те щоб гидував, але дистанцію визначав - раз і назавжди. Старший од нашого призову був на три роки. Кажуть, до армії з медінституту втрапив - за якісь там гріхи виключили. Ходив у офіцерському ха-бе і хромових чоботях. Фактично командував усією медициною. Бо майор тільки в карти з офіцерами грав і горілку пив.

- А де він зараз, цей фельдшер, не знаєте?

- А у нас дороги одразу після армії розійшлися. Ми в Київ, додому, а він у Ленінград - до військово-медичної академії поступати. Йому майор разом із командиром частини таку характеристику написали - хоч у космонавти!

- Наші пішли вгору, як сказав циган, коли дізнався, що всіх його друзів-конокрадів трудове селянство вздовж дороги на стовпах повісило. А до речі, за що цього