Читати книгу - "Останній із небесних піратів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Живолуп опустив голову і засміявся.
— Я — Кісточка, підмайстер? Ні, я — простий пастух, та й годі. А професор… то один мій знайомий, — сказав він, повертаючись до Рука з такий виглядом, немов побачиш його вперше.
— Але ж ти так здорово літаєш! — не відступався Рук. — Хто навчив тебе, як не володарі Озерного приплаву?
— Я сам навчився, — відповів Кісточка і лагідно погладив небесного човна. — Зладив «Лісову осу» з нічого, далебі, що так. Звісно, я перший скажу, що вона не є найфайніша небесна лодія, яка тільки здіймалася в повітря, але ж вона, ця «Лісова Оса», справді незвичайна істота. Слухняна. Сприйнятлива. Чуйна…
— Ти говориш про неї, наче про живу, — зчудувався Рук.
— Авжеж! Саме в цьому й полягає таємниця повітроплавання, — поважно заявив Кісточка. — Коли ти ставишся до свого небесного човна, як до друга: з любов’ю, ніжністю, шаною, це все окупиться сторицею. Коли я побачив, що тебе от-от проковтне хробаколода, саме «Оса» підштовхнула мене: спробуй порятувати його! «Ми впораємося! — сказала вона мені. — Ми з тобою впораємося!» І вона таки вгадала.
— І дяка Землі й Небу за це! — тихо мовив Рук. — Без вас із нею я б пропав.
Несподівано звідусіль залунали голоси. Рук глянув з містка і побачив п’ять чи шість небесних човнів, на кожному по одному літуну, які наближалися до них, роблячи посадкову петлю. Як і Кісточка, всі вони були начебто живолупи — з вогнистими чупринами і вбрані в шкіряні літунські костюми. Вони захоплено махали руками.
— Ти чудодій, Кісточко! — крикнув один.
— Фантастичний політ, я такого ще зроду не бачив! — загукав другий.
— Із пасажиром на борту! — в захваті додав третій. — Коли б я не бачив на власні очі, то сказав би: це неможливо!
Один за одним вони садовили свої небесні човни на нижчі містки, зіскакували з сідел на мостини і дерлися нагору до Кісточки з Руком хисткими драбинами. Кісточка вклонився їм.
— Ет, пусте, — відказав він скромно, майже ніяково. — Це все завдяки оцій моїй гарнулі — «Лісовій осі»…
— А хіба ти не чудовий літун! — урвав його Рук, а тоді обернувся до решти. — Як він шугнув до мене і вихопив просто з щелеп хробаколоди! Як приборкував повітряні ями та шквальні пориви вітру!.. — Він захоплено потряс головою. — Це треба було бачити! — І додав, озирнувшись на юного живолупа-літуна. — Цей Кісточка — великий літун! Він урятував мені життя!
— А хто ти такий? — запитав Рука, виступивши наперед, невисокий, м’язистий живолуп.
— Наче схожий на крамаря, — припустив хтось із гурту.
— Либонь, один із отих підмайстрів, — кинув ще хтось.
— Так, він і справді підмайстер, — відповів за нього Кісточка. — А звати його Рук Човновод.
Рук кивнув головою.
— Я саме подорожував із двома іншими підмайстрами, — озвався він. — Провідник-сорокун вів нас до Вільних галявин. Ви їх часом не бачили? Чи не знаєте, як вони там, живі-здорові?
— Сорокун? — перепитав Кісточка і зморщив носа. Решта живолупів щось стиха промурмотіли. Видно було, що принаймні цей гурт живолупів недолюблює сорокунів.
— Таж цей не такий, як інші сорокуни! — почав їх переконувати Рук. — Він добрий, розважливий…
— Авжеж, авжеж, це така правда, як я — тілдеряча ковбаса! — голосно кинув хтось, і всі засміялися.
— Що ти літаєш, як тілдеряча ковбаса, це факт, — зауважив інший, після чого всі аж зайшлися реготом.
Кісточка обернувся до Рука.
— Ходімо, — запросив він гостя, беручи його за руку. — Із західного містка можна краще розглянутися довкола. Може, звідти й друзів твоїх зобачимо.
***
Рук аж сахнувся, глянувши надолину з західного містка вежі. Далеко внизу, на пасовиську, стада тілдерів та волорогів у дедалі тьмавішому вечоровому світлі, скидалися на лісових мурахів. Хлопець нервово стис поручень балюстради.
— Ого, як тут високо! — промимрив.
— Небагато було б пуття з нижчої вежі, — зауважив Кісточка.
— Воно то правда, — погодився Рук, тамуючи нудоту. — Але чи повинна вона отак розгойдуватися?
— Вітер свіжіє, — пояснив Кісточка, уважно вивчаючи небо. — Либонь, заповідається на грозу.
Рук насупився.
— На грозу? — перепитав він, обернувшись до Кісточки. — І з громом та кулястою блискавкою?
— Авжеж, — захихотів Кісточка. — Та ще й з градом завбільшки з твій кулак — якщо тобі поталанить.
— Завбільшки з мій кулак! — тихо повторив Рук. Живолуп недовірливо глянув на нього.
— Чи не хочеш ти сказати, що ніколи не бачив грози?
— Принаймні я такого не пам’ятаю, — відповів Рук, сумовито хитаючи головою. — Я виріс у підземному світі труб та камер, із крапотінням води, штучним освітленням і без права виходити на поверхню… — Він повернувся до сонця і, закинувши І назад голову, відчув на обличчі тепло золотавих променів. — Не те, що тут. А щодо погоди, — докінчив він, знов обертаючись до Кісточки, — то все, що я знаю, я вичитав і з берестяних сувоїв і трактатів. — Отже, ти ніколи не чув, як у повітрі пахне підсмаженими мигдалевими горіхами після спалаху блискавки? Не чув, як стугонить земля, коли вдарить грім? Не відчував лоскітливого, крижаного цілунку сніжинки, що впала тобі на носа?.. — Живолуп-літун затнувся, раптом помітивши, як шаріються Рукові щоки. — Але я заздрю тобі, Руку Човноводе! Мабуть, це чудово: мати нагоду пережити ці всі речі уперше в житті, бувши до того ж досить дорослим, аби їх по-справжньому оцінити.
Рук усміхнувся. Чогось такого йому й на думку не спадало.
— А зараз погляньмо, чи не видно де твоїх друзів, — провадив Кісточка. — Якщо хробаколода похапала ваших зубощирів, то недавні їздці запевне йдуть пішки.
— Сподіваюся, так, — мовив Рук, дивлячись туди, де й живолуп дивився: через сріблясті рівнини, понад головами волорогів на паші.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній із небесних піратів», після закриття браузера.